08.02.22

Психотерапія Дані була щовівторка вже декілька ро ків. День майже ніколи не змінювався. Вони зустрічали ся завжди в одному і тому ж кабінеті на бульварі Тараса Шевченка, без рідкісних винятків, коли це могло бути по відеодзвінку. Даня за всі сеанси, а їх було більше ніж 150, ще ні разу не запізнився. Ні разу не прийшов п’яним. Він працював, вкладаючи душу в це і прикладав неймовірних зусиль, які ніхто не міг побачити та оцінити. Він ставився до цього сакрально, так, як не ставився ні до чого в своєму житті. Чому? Чи він вірив в те, що він може змінитися? Йому подобалися його демони. Близько року психотерапії йому знадобилося, щоб усвідомити: думка, що його рятує від алкоголізму те, що він розбавляє це своїми іншими по роками, є хибною. Інші пороки тільки підкріплювали його залежність. Чому він не кинув психотерапію, а викладався на повну? Його страх перетворитися на алкоголіка був та ким же маніакальним, як і бажання пити. Здавалося, він не міг відмовитися від одного і не міг допустити інше. Даня усвідомив в якийсь момент в глибині душі, що залишилося недовго — і він перейде грань, де перестане до себе стави тися критично, скотившись невідомо з якою швидкістю вниз без можливості повернутися. Він добре пам’ятав те, як бачив, з якою швидкістю людина може скотитися, коли переходить ту невидиму грань. Завжди невидиму для того, хто п’є. Але все це було лише симптомом проблеми, а не самою проблемою. Даня перестав дратувати свого терапевта тільки через більш ніж сто сеансів. 34 — Як ти? — спитала психотерапевт. Питання, з якого починався сеанс всі ці роки. — Відчуваю безсилля. — Що це за безсилля? Але Даня не відповів. Він сидів і дивився в її очі. Це були гарні зелені очі жінки, що геть недавно переступила за сорок років. Вона була дійсно милою і гарною жінкою, пси хіатром із широкою практикою, викладала в медичному університеті, була матір’ю і дружиною. Даня прив’язався до неї, хоча вони ніколи не спілкувалися, окрім цієї однієї години на тиждень, але місце, яке зайняла в свідомості Дані ця жінка, було колосальним. Фігура її особистості в його свідомості була однією із небагатьох, що дарували йому надію і якусь опору. — Я думаю, мені пора зустрітися з мамою, — неочікува но сказав Даня через хвилину мовчання, навіть, можливо, неочікувано для нього самого. Він заплакав — і плакав так, як ще ніколи не плакав на сеансах. Психотерапевт встала, підійшла до нього, присіла поряд і обняла його. Вона спостерігала за роки практики різні важкі випад ки, немало сентиментальних, з роками вона виробила в собі імунітет недовіри до слів пацієнтів, якщо за словами на стояли вчинки. Таким чином її стійкість залишилася непохитною в жалісливі моменти страждань тих, хто не міг впоратись із цими стражданнями або втікав від них. На одну коротку мить в неї з’явився цей всім знайомий клубок в горлі і жалісне співчуття до Дані — їхній шлях був нелегким і довгим. Даня не зупинявся і плакав, а вона просто сиділа поряд, обійнявши його. Без слів. За ці роки їхньої терапії, окрім слів, були й крики зі сварками в її сторону, були мільйони спроб переступити її межі, точ ніше, перші рік-півтора Даня тільки й робив те, що пере ступав межі. Вона їх непохитно тримала і ненавиділа в ці моменти свою роботу, тихо чекаючи наступного клієнта, не такого важкого, який не буде з межовим розладом осо 35 бистості або, іншими словами, з психопатією, а масштаб проблем наступного клієнта дасть їй змогу відпочити в невротичних розповідях, пов’язаних зі страхом втрати роботи чи розлучення. — Я втомився, — сказав Даня нарешті, крізь сльози, на віть трохи задихаючись. Психотерапевт встала, підійшла до сумочки, дістала звідти таблетки, налила в склянку води і повернулася, присівши знову поряд. — Випий гідазепам, — вона простягнула до нього одну таблетку. — Мені він не допомагає. — Добре, тоді випий дві таблетки, — вона дістала ще одну і простягнула Дані. Він випив. Встав. Підійшов до вікна і стояв ще з хвилину, намагаючись заспокоїтися. — Це була моя відповідь, — промовив Даня, не повер таючись від вікна. — Відповідь? — На запитання «як ти?» — прошепотів він майже без звучно, а потім істерично засміявся. — Ти можеш зустрітися з мамою? — запитала терапевт після того, як Даня повернувся і знову сів у крісло. — Вона мене не впізнає. Можливо, я її теж. Я її не бачив більше ніж шістнадцять з половиною років. Після суду. Не впевнений навіть, чи вона ще жива. Краще б вона помер ла, — додав він після короткої паузи. — Чому ти хочеш з нею зустрітися? — запитала психо терапевт. Даня знову мовчав близько хвилини. Психотерапевт не сказала за цю хвилину нічого, чекаючи на відповідь, в цій паузі вона декілька раз спіймала себе на бажанні перебити тишу і знову нагадати йому, що він був дитиною і що він не міг вчинити інакше. Але вона втрималася і витримала паузу. — Це так дивно, що років тринадцять я навіть не зга дував про неї. Як це, взагалі, можливо на такий тривалий час викреслити її зі своєї голови? 36 — Ти пам’ятаєш, коли почав згадувати? — запитала те рапевт, трішки нахилившись вперед і так залишившись, не повертаючись у попереднє положення, ніби вона тілом почала чекати відповідь. — Дуже добре пам’ятаю, — відповів Даня. — Я проки нувся в один день від сну, в якому мені було близько двох років і я сидів вночі в темній кімнаті з собакою. Ми вдвох чекали, коли хтось прийде, але ніхто не приходив. Ця кімната, темнота і страх. Я їх відчував через сон, як щось абсолютно нестерпне — кожна секунда була переповне на стражданнями, які я в житті ще ніколи не відчував. Ніби тебе роз’їдає ця пустота в кімнаті, як кислота. До тебе підходить собака і облизує твоє лице, але тобі не стає легше від цього. Ти сидиш там так довго і втрачаєш надію, що хтось повернеться, але ще не знаєш, як це називаєть ся — ти навіть не знаєш слова «надія», щоб це означити. В якийсь момент ти перестаєш чекати. Ти не знаєш, що робити, куди можна піти, не вмієш говорити, ти не знаєш, що світ не повинен бути таким. Просто чекаєш, плачеш, кричиш, а потім в якийсь момент ламаєшся і більше не чекаєш. Пустота назавжди оселяється в тобі. Ти частина її, а вона — тебе. Я прокинувся тоді в холодному поту після цього сну. Не міг зрозуміти, чому це був такий реаліс тичний і важкий сон, як раптово згадав ту кімнату і себе в ній. Це було зі мною. Вона мене з тим псом закривала в тій кімнаті постійно. Я не пам’ятав це все своє життя, я не знав про це. Воно мені прийшло зі сном. І я все згадав. Іноді я сумніваюсь, думаю, що, можливо, мені це тільки приснилося. Що я це все додумав. Але згадуючи, що вона робила все моє дитинство, все, що я пам’ятав — мої сум ніви після цих спогадів швидко зникають. Після цього сну мені не давала спокою думка, що вона ще жива. Після цьо го сну вона прийшла до мене привидом, який з’являвся по декілька разів кожний день, чого не було раніше. Завжди 37 мене відправляючи в пам’яті до нашої останньої зустрічі, як я виходив із залу суду, коли свідчив проти неї. — Тобі було тринадцять років тоді? — перепитала тера певт, згадуючи, що Даня вже розповідав про це декілька разів раніше. Різниця була в тому, що кожного разу раніше він говорив відсторонено, легко, начебто говорив про те, як обідав в цей день, наче говорив про геть незнайомих людей. Сьогодні це змінилося — він говорив із червоними очима, зі схиленою головою і дуже повільно. — Так, майже чотирнадцять. — Ми вже говорили про це. Ти пам’ятаєш? — Так, — відповів Даня і після короткої паузи додав: — Я зробив так, як мусив. — Ні, ти не мусив. Але тебе поставили на ту трибуну і ти сказав правду, — сказала терапевт. — І зрадив її, — перебив Даня. — Сказав останнє слово, поставив крапку, штовхнув у прірву, не залишив шансу, я натиснув останній контрольний раз на курок, — швидко тепер перераховував він, його лице перетворилося на зле від напруження і він, перераховуючи, підняв руку, на якій загинав пальці після кожного пункту. Після цього він під вівся, але одразу сів назад у крісло, відкинувшись і закинув ногу на ногу. Своїми червоними очима він подивився про сто в очі терапевта з такою ненавистю, що їй стало трохи незручно від цього. Він дивився на неї, але бачив не її. — Даня, послухай, що я скажу, — сказала серйозним, але все ще м’яким голосом терапевт.— Все, що тоді з тобою сталося, не є твоєю виною. Ти вчиняв як добрий, хороший хлопчик, який іноді залишався сам-на-сам з речами, з яки ми не можуть справиться навіть дорослі. Це неймовірно, що твоя психіка витримала, що ти сидиш зараз тут — це викликає так багато поваги. Я захоплююся твоєю бороть бою. Що було — це зробили з тобою, залишили одного, не побоюсь слова, з пеклом на землі, а ти це витримав. Ти тут. Борешся далі, як робив все своє життя. І тебе люблять 38 люди, ти їх причаровуєш своєю харизмою, щирістю і інте лектом. Віддай собі за це шану. Віддай собі шану за те, що ти тримаєшся. Це багато вартує. Щодо суду, то ти вчинив правильно. Як ти міг вчинити інакше? Ти вчинив як до рослий, взяв ношу на себе не по роках, але ти не мусив це робити. Мені щиро прикро, що ти опинився в таких обста винах. Подивися на себе зараз — ти не побоявся зустрітися з цим жахом знову вже скільки років по тому. Терапевт в прагненні підтримати говорила прості сло ва, які Даня спочатку не чув навіть, але вона повторювала деякі фрази двічі. Спокійно і дуже повільно говорила, на хилившись вперед всім тілом. Вона була єдиною людиною в світі, якій він розповідав геть все про своє життя. — Час закінчується, — сказав Даня холодним і байду жим тоном і мімікою повного знецінення, начебто все сказане терапевтом абсолютно йому не треба. Але окрім ледь помітної посмішки, це не викликало в неї більше жодної реакції. — Почекай, — зупинила вона його. — Як ти зараз себе відчуваєш? — Я ненавиджу це питання, — сказав Даня. А потім, перекривляючи повторив собі під ніс: «Як ти? Як ти?» — Добре! Я буду чекати на тебе, як завжди, через тиж день. Проведу тебе. Даня вийшов того дня о четвертій годині на бульвар Шевченка. Спустився вниз у сторону Хрещатика, по дорозі скуривши дві сигарети, і зайшов у бар на перехресті. Там було порожньо. Даня присів за барну стійку. — Джек Деніелс. В чарці, — замовив Даня у дівчи ни-бармена. Після цього він зняв своє пальто, подивився на неї своїми ще червоними очима. — Давай, мабуть, п’ять чарок Джек-Деніелса одразу, щоб вони всі стояли навпро ти мене. — Даня показав пальцем на пусту барну стійку перед собою, п’ять разів пальцем вказавши на місце для 39 кожної із них, ніби перераховуючи їх у своїй голові. Це трохи здивувало дівчину. — Важкий день? — спитала вона. Даня згадав, що він менше ніж годину тому випив гі дазепам. — Я випив тільки що легкі транквілізатори, — сказав він начебто сам до себе. Дівчина виставила перед ним п’ять чарок. — Колу ще, будь ласка, — попросив Даня і випив першу чарку. — Чи в мене важкий день? Чому тут нікого немає? — Сьогодні вівторок, — відповіла дівчина. — Люди поч нуть заходити через три-чотири години. — Сьогодні вівторок, — повторив сам до себе Даня тихо і випив другу чарку. Після цього підвівся і пішов у туалет. Там він недовго простояв, дивлячись на себе в дзеркало. Його очі знову почали набиратися сльозами, але він ві дігнав від себе всі думки і пішов назад за барну стійку. — В мене все добре, — сказав він із запізненням, відпо відаючи на її питання, але знову ніби сам до себе. Позаду дівчини-бармена були виставлені десятки різних пляшок. Музика грала неголосно, як це буває в барах вдень. Це був підвал із цегляними стінами всередині, але дорого і висо кокласно обробленими. Дерев’яні лаковані столи, шкіряні дивани. Затишне місце. Даня підняв голову, роздивився дівчину і спитав: — Ти не проти трохи поговорити? — Окрім нас, тут нікого немає, — відповіла дівчина, таким чином натякаючи, що це частина її роботи. — Напевно, важко бути барменом, якщо ти не в на строї, — сказав Даня. — Як і ким завгодно важко бути, коли ти не в настрої, — парирувала вона. — Точно, — Даня випив третю чарку. — Взагалі, бути — це вже важко. Люди стараються будувати життя, підлашто вуючись під нього. Носять маски, зростаються з ними і 40 рано чи пізно забувають, хто вони, зростаючись зі своєю маскою назавжди, якщо їм, звичайно, не пощастить часті ше цю маску знімати з лиця. Називають це тим, що вони знайшли себе в цьому житті, але частіше буває, що вони, скоріше, загубили себе в цьому житті. Одного разу приду мавши образ, повіривши в нього, вони не звертають увагу вже, що всі наступні повороти життя засновані на тому розумінні себе, яке одного разу вони вбили собі в голову. Всі наступні вибори будують на фундаменті маски, до якої вони так пристрасно приросли. Згодом вони починають ненавидіти тих, хто не розділяє їхні погляди, тому що в глибині душі, несвідомо вони ще знають, що коли обрали цей шлях, то відмовилися від іншого. Це жертва, яку вони не можуть пробачити собі, але не визнають цього ніколи. Потім вони зустрічають когось, хто відрізняється, і нена висть опановує ними. Вони плюються злобою і здатні на страшні вчинки. Тому, якщо ти не хочеш перетворитися на злу людину, не дозволяй своїй масці прирости до твого гарного обличчя. — А якщо пощастить не зростись назавжди? — спитала вона. — За це теж треба заплатити. Треба, щоб доля схопила тебе ненадовго за горло. Але ненадовго, тому що доля така штука, яка легко роздавить, як черв’яка, кого завгодно. А ще потрібно, щоб не дуже сильно схопила за горло. Тимча сова криза — це подарунок долі. Ось на якій відстані— по дарунок долі від невідворотної катастрофи. Трішки силь ніше і трішки довше і шансів вже не залишиться. А як ще можна змінити свідомість такої самозакоханої істоти, як людина. Трішки вдарить по її его. Бійся моралістів — вони найпідліші люди на Землі. Вони знають так добре, як жити тільки тому, що вони нічого не знають про життя. Їх тінь страшна і вони в її руках, і чим більша мораль, тим більше там заховано ненависті. Тому моралісти шукають ідеоло гію, якій можна віддатися сповна. Вони не святі, в своїй 41 запозиченій від ідола самовпевненості лише маскують свою немічність. Юнг свята людина, що відкрив поняття тіні. Чула про Юнга? — Ні. — відповіла дівчина в повному зніяковінні від почутого. — Юнг відкрив поняття тіні. А коли таких людей, захо плених силою власної тіні, стає дуже багато в суспільстві, то тоді цілі народи сходять з розуму. Це і є справжня при чина, чому в цьому світі є війни. — В 21 столітті навряд чи я можу уявити війну. Який в ній сенс? Тому я не вірю, що Росія нападе на Україну, — сказала дівчина. Даня подивився на дівчину і, задумавшись, не відвертав від неї погляду деякий час. — Яка війна? — спитав він. — Біля кордонів України Росія проводить навчання, — відповіла дівчина здивовано, що Даня не знав це. — Дехто почав казати, що Росія готується до вторгнення. Ти не знав про це? — спитала вона. — Я чув, але не цікавився. Здається, рік тому таке вже було. Великі навчання. — Ну от і я кажу, що не може такого бути. Президент також виступав і сказав, що не буде війни, — сказала вона з легкістю. — Який президент? — спитав Даня відсторонено, про щось думаючи. — Зеленський, — сказала дівчина з виразом обличчя, начебто говорила з тим, хто не розуміє очевидні речі. — Зеленський, — повторив тихо Даня і випив швидко четверту чарку. — Голосувала за нього? — Так, — відповіла дівчина з тим ж виразом обличчя, начебто це було так само очевидно. — Дуже шкода, — сказав Даня. — Можна я розрахуюся? — Так, звичайно. Карта? — Готівка. 42 — Двісті шістдесят п’ять. — Недешево, — сказав Даня, поклавши на барну стійку триста. Дівчина дістала здачу і віддала йому. Ще стояла одна повна чарка, і Даня відчував, як швидко сп’янів. Він забрав здачу. — А чому шкода? — запитала дівчина. — Ти би пішла лікуватися до актора, який зіграв ліка ря? — спитав Даня. — Ти дивилася серіал, де Зеленський грає президента? — поставив він одразу ще одне питання. — Трохи дивилася. В любому випадку краще вже Зелен ський, чим всі ті, хто були до нього, — сказала впевнено дівчина. — Це ми дізнаємося пізніше. Не бачу, щоб за ці два чи три роки щось стало краще. Я ще не розумію, знаєш що? Для мене секрет в тому, що людям подобається, як він говорить. Як він позує на камеру. Ну добре, нехай я чогось не розумію, але якщо нація обирає президента по тому як він говорить і позує на камеру, по серіалу, то це нація дітей. Скільки тобі років? Двадцять два-двадцять три? — запитав Даня. — Двадцять три, — відповіла дівчина. — Хоча, напевно, це вже не має значення. 73 % дітей в країні бути не може, — він випив останню чарку, одягнув пальто і вийшов не попрощавшись. Даня вийшов з бару більш сп’янілим, ніж зазвичай, коли випивав таку кількість алкоголю. Його толерантність до алкоголю була вже висока — звичка пити давала своє. Але в той день він майже нічого не їв, змішав алкоголь, який був випитий достатньо швидко, з транквілізаторами, які йому дала його психотерапевт. Морально він відчував себе ще гірше і не знав, куди податися. Він би ще з радістю просидів в тому барі декілька годин, але відчув вперше якусь інтуїтивну не властиву йому зневагу до тієї дівчини. 43 Він йшов і думав, що як дивно, що він відчував зневагу до тієї дівчини через політику. Він не цікавився політикою, майже ніколи не говорив про це, але стало нестерпно з нею поряд. Він швидко відігнав ці думки і, як це бувало, коли він був сп’янілим, починав думати про нехитрі задоволен ня. Все це закінчилось тим, що він поїхав до проститутки. Коли він зайшов у пошарпану квартиру, побачив перед собою жінку років сорока п’яти, абсолютно не ту, що була на фотографії на сайті, то відразу не вітаючись сказав, що вона не та, що на фотографії. — Фотографія то шаблон, — відповіла жінка. — На фотографії молода брюнетка, а ви немолода бло ндинка, — відповів Даня. — Зате я роблю те, що не робить ні одна в світі молода брюнетка, — потім вона розповіла, як добре вона це робить і що саме. Брудніші деталі мали звучати сексуально, але ця жінка вже втратила здатність змусити їх так зазвучати. — В об’яві було півтори тисячі. Я вам заплачу зараз дві сті за десять хвилин, якщо ми поп’ємо чай. Є чай? Давай те... триста за десять хвилин, — поки Даня це говорив, їй зателефонували. Вона відповіла на дзвінок, але не відпо віла Дані. Це була жінка невисока на зріст, зморшки вже було не сховати, волосся зібране в хвостик, недоглянуті руки без манікюру, фігура середньостатистична — вона була худою, без особливих форм, у домашній футболці і спортивних штанях. Вона не готувалася — півтори тисячі гривень усе це не передбачали. — Або плати, або уходь, — сказала вона Дані, закінчив ши розмову по телефону. Даня обрав другий варіант. Після цього він зайшов знову в бар десь на Дарниці, неподалік, де жила та сама проститутка, в якої він був. Це був бар набагато нижчого класу, ніж попередній. Всередині сиділи люди, але впало в око, що на відміну від людей, які приходять в бар у центрі міста, тут переважає робочий 44 клас. Алкоголь був дешевший, туалет брудніший, бармен менш щасливий. — Ти теж голосував за Зеленського? — перше, що спитав Даня, присівши за барну стійку. — Що? — перепитав бармен. — Джек Деніелс, п’ять чарок, — не став повторювати Даня. Бармен налив йому п’ять чарок Джек-Деніелса. — І колу, — додав Даня. — Сто вісімдесят п’ять, — сказав йому бармен. Це був чоловік років тридцяти, як і Даня. — Вже краще, — сказав собі під ніс Даня і поклав на барну стійку готівку. Він випив першу чарку. Поряд сиділа жінка. Даня подивився на телефон, вже була майже сьо ма година і ще пропущений дзвінок від мене. Він сховав телефон. — Пригостити вас? — спитав Даня у жінки років сорока, яка сиділа поряд, не знявши свою дешеву куртку. По її обличчю можна було припустити, що вона п’є, як мінімум, з п’ятниці по неділю. — Ні, дякую, — відповіла вона. — Я наполягаю. Що ви будете пити? — Добре, я буду пиво, — сказала вона. — Такій леді, як ви, буде краще вибрати коктейль. Да вайте коктейль, все-таки сьогодні вівторок. — Добре, нехай буде коктейль, — відповіла вона сухо. — Який? — На твій вибір. — Отже, мартіні драй, — відповів їй Даня. Він покли кав бармена і попросив мартіні драй, але вони не робили такий коктейль. — В них немає мартіні драй, — сказав Даня до тієї жінки, думаючи про себе, що це за діра, а не бар. Зрештою, так воно й було. Вона нічого не відповіла. Даня подивився на бармена, який очевидно не відчував симпатії до нього, як, можливо, й ні до кого іншого в цьому місці. 45 — Джин-тонік, — сказав приречено Даня. — Надіюсь, це у вас є. І зразу два, будь ласка, щоб я більше тебе не кликав. — Сорок шість, — сказав бармен, а Даня подумав, коли розрахувався, що треба було й собі брати джин-тонік. Після того, як бармен зробив два джин-тоніки, Даня обидва посунув демонстративно ще ближче до жінки. — Мерсі, — сказала вона. Даня кивнув головою і випив другу чарку. Він вже був геть п’яний і не міг тепер так швидко пити. — Що робите? — спитав він. — Чекаю на чоловіка, — відповіла вона. На її руці була обручка. — У вас є чоловік, — підсумував Даня. — Він не алко голік? — запитав раптово. Лице жінки стало здивовано- обурливе. — Ні, звичайно, — відповіла вона з ноткою, яка буває, коли до тебе повертають голову висовуючи підборіддя вперед, а очі, ніби від’їжджаючи назад і розширяючись, починають дивитися на тебе трохи зверху вниз. Жінка старалася дивитися на Даню зверху вниз, підкреслюючи здивування і обурення від такого питання. В неї вийшло, не дивлячись навіть на те, що голова Дані була вище її. Але Даня в цей момент спіймав себе на думці, що вона була схожа на рибу, коли так робила. На рибу, яку щой но витягнули з води. Він здивувався і її реакції, і своїм думкам. Мимоволі відповідаючи мімікою свого обличчя зі здивуванням дитини, що вперше поїхала на рибалку і побачила дуже близько вперше зловлену рибину і всі її страждання. — Ну, по лицю видно, — сказав Даня. — Що видно? — спитала жінка, змінившись знову в лиці. Тепер воно було злим. — Що ви часто п’єте, — спокійно сказав Даня. 46 — Ти хочеш сказати, що я п’яниця? — спитала вона під вищуючи голос. — Так, але я не засуджую, — сказав Даня, ввігнавши її в стан, коли вона не могла зрозуміти, як відповісти. Даня скористався паузою і випив третю чарку, запивши її швид ко колою. І додав: — Головне, щоб ви дітей при цьому не залишали самих закритими в квартирі. В сторону Дані полилася брудна лайка, жінка вста ла і перейшла за вільний столик, при цьому забравши джин-тонік. Після того, як Даня залишився сам, передзво нив мені. Я сказав, що замовлю їжу, коли почув, що він абсолютно п’яний. Даня попросив залишити її на кухні і сказав, що скоро приїде. Після цього вийшов на вулицю, скурив дві сигарети і як тільки він зайшов знову в бар, до нього підійшов чоловік. Даня згадав його, як той прохо див біля нього на вулиці з хвилину тому, розмовляючи з якимсь ще одним чоловіком, який його супроводжував. — Що ти сказав моїй дружині? — спитав той, перегоро дивши шлях до бару. Даня подивився на нього і зрозумів, що не помилився. Все кричало в ньому, що він алкоголік. Даня подивився на його дружину, яка щось розповідала іншому чоловіку, що був з ними. Він придивився до її об личчя, але не зміг на відстані побачити вираз. Але Даня побачив, як вона подивлялася час від часу в його сторону, явно розповідаючи про ту ситуацію. Їхній друг хоч і вигляд мав кращий, але теж поводився, як вони. — Я сказав, що вона п’яниця, і спитав, чи вона закриває вдома дітей самих, поки бухає з тобою, — промовив Даня рівним голосом, начебто це нічого не означало. — Йдемо вийдемо, — сказав її чоловік після пари лай ливих слів. — Добре, я тільки на секунду до бару, — кинув Даня, відштовхнувши зі свого шляху того чоловіка рукою. Він підійшов до бару, випив четверту чарку. Залишалася одна. Він дивився на неї і думав, чи він повернеться до 47 бару. Поки він стояв, його вже чекали всі троє його ново спечених ворогів. Він зняв своє легке пальто, повісивши його на стільчик навпроти останньої чарки. Він вже був геть п’яний. Його почало нудити. Але пора було йти до виходу. — Ви тут всією шайкою мене чекаєте? — спитав він го лосно, будучи за кроків сім до них. Вони вийшли на вулицю, і з першого удару чоловік тієї жінки збив Даню з ніг. Той підвівся на одне коліно, в нього з’явилася кров на губі. Він не встиг встати, його збив з ніг ще один удар в голову ногою. Потім чоловік тієї жінки сів на нього зверху і вдарив двічі кулаком по обличчю. Напевно він побачив, що Даня не пручається і зупинився. Його жінка кричала йому, що досить, а їхній друг підкурив і хвалив переможця. Даня не підводився, але він був при пам’яті. Він лежав, відчуваючи, як по його обличчю тече кров і як болить його лице. Люди проходили повз, але він не підводився, з хвилину рукою мацаючи то губу, то гематому під оком. Всю цю хвилину він слухав, як ці троє, особливо жінка, істерично лаялися, і та жінка питала в нього, чи він хоче ще щось сказати. Даня майже через хвилину свого лежання сів і спокійним тоном, весь в крові, сказав: — Я хочу запитати, всього ще одне питання. — Тобі мало? — лаючись спитав чоловік. Видно, він не хотів продовжувати. — Ні. Я хотів запитати, — Даня зробив драматичну па узу. І продовжив: — Чи не замовите ви мені таксі? — І він сплюнув кров. — Сам справишся, — відповіла жінка. — Джин-тонік робить людей злішими. Якби тут було мартіні драй, то і розмова склалася би по-іншому. — Провалюй звідси! — гаркнув чоловік тієї жінки. — Тільки заберу пальто, — підвівся Даня і пішов у бар, залишивши їх на вулиці. 48 Сівши з обличчям в крові за барну стійку, він подивився на чарку і, відразу підвівшись, пішов в туалет. Там Даня спробував себе трохи привести до ладу, наскільки це було можливо. Там він недовго простояв, дивлячись на себе в дзеркало. Потім повернувся до бару, випив п’яту чарку, одягнув пальто. Коли він подивився на бармена, то поба чив, що той стоїть і дивиться на нього. — В мене все добре, — сказав він йому гучно, щоб той почув, і пішов до виходу з бару.