07.02.22

— В яку сторону підемо? — спитав Даня. Я думав викликати таксі відразу, але після такого вечора немає нічого кращого, ніж пройтися. Ми вирішили йти в сторону Маріїнського парку, дійти до Арсенальної і звідти вже замовити таксі. Ми пройшли стадіон і пам’ятник Ло бановському поблизу нього, піднімалися мовчки до парку. Позаду нас залишалася Європейська площа, залишався Хрещатик, в іншу сторону донизу лежав Поділ — все те, частиною чого ми були, тисяча моментів нас. Ми могли обрати будь-який напрямок — яка до чорта різниця, звідки викликати таксі — потягнуло в ту сторону — та й пішов. Могли піти через Хрещатик, дійшовши до номера 44, Даня б звернув в арку, зайшовши всередину дворика і спустився би в підвальчик, в якому був один із популярних барів міста. Але якби він не звернув туди, то він би звернув у перший наступний бар. Як рідко трапляється в житті, що в барах ти зустрічаєш людей, які з тобою залишаються надовго. Але хоч одне таке знайомство, яке тягнеться від барної стійки і на довгі роки в кожної людини, яка себе поважає, має бути. Один вибір, одна раптовість, один крок в певному напрямку й, можливо, це початок іншого життя. Один дзвінок, одна зустріч, один день — початок іншого тебе. Незмінних речей в світі не так вже й багато, але серед них не обійтися без любові до рідного міста. Тієї любові, від якої стає так радісно, так легко поспішати повернутися. Залишати Єлисейські поля, Таймс-сквер, побережжя Се редземного моря — що завгодно на цій планеті залишати, поспішаючи додому, щоб не перетворитися на привида 28 на чужій вулиці, бо на тебе чекає попереду Маріїнський парк і Арсенальна, а позаду залишаються не лише тисячі моментів, але й тисячі моментів саме з тими, хто і є твоє життя. Кого знаєш довше, ніж все життя. Нехай йому грець, ще й до всього, ні в одному барі ніде в світі ти не знайдеш таких людей, як в рідному місті. — Думаєш, вона закохана в нього? — спитав Даня, під куривши по дорозі третю поспіль сигарету. — Думаю, важливіше, щоб він був закоханий в неї, — відповів я. — Точно. Так хоча б є шанс на щастя, в іншому разі його б точно не було. — Що? — перепитав я, не розуміючи. — Ти когось колись кохав? — Напевно, так. — Тоді ти маєш знати, що коли кохають тебе, а ти ні, то не відчуваєш ти так само нічого особливого. Погрівся трохи, а далі від тебе не більше ніж пустота з поблажливою вдячністю. Навіть набридає через пару тижнів, — сказав Даня, посміхнувшись. — Цікаве ім’я Шаіра, — додав він, гучним глухим шепотом випускаючи дим. — Які плани на тиждень? — спитав я. — А вони мають бути? Тиждень вже розпочався, пів години як і непогано розпочався, як на мене. Тільки щось трохи мерзлякувато. — Тобі треба тепліше пальто. — Ще місяць — чи півтора і буде тепло. Нікому не за вадить іноді трохи померзнути. — А це ще чому? — спитав я. — Щоб не забувати, що життя може бути гівняним. Да вай ще зайдемо десь вип’ємо? Зігрію себе, не викидаючи гроші на нове пальто. — Ні, через 9 годин на роботу. — Так ти ніколи не знайдеш собі жінку. Не даєш долі шанс, — прорік Даня. — Робота потрібна вже потім, щоб 29 жінку втримати, але й то не завжди. Ми з тобою схожі в тому, що любимо поскиглити на життя. Несвідомо ми шукаємо мамочок. Це нас відрізняє від Артура і Влада. — Для чого тоді ти образив ту жіночку в ресторані? — Різні мамочки на світі, та з ресторану явно була стер во. Сорокарічним жінкам не до лиця зверхність. Зустрічав ся я якось з мамочкою — найсмачніша їжа і найбрудніший секс в моєму житті. Шкода, що такі жінки старіють. — Ти цинік, — зауважив я. — Серйозно, я цинік? Йдемо спитаємо в нього, — рап тово Даня вказав на когось на лавці попереду, людину, яка сиділа на самому початку парку. — Думаю, він, як ніхто, знає про холод, жінок і цинізм. Ми йшли в бік волоцюги на лавці і я навіть не збирався зупиняти Даню, це б його тільки ще більше заохотило. — Ти хто? — спитав Даня волоцюгу, коли ми підійшли. — А ти хто? — відповів п’яний безхатько років шістде сяти на вигляд. — Що п’єш? — спитав Даня. Я просто мовчки спостерігав і починав злитися, що ще не вдома. Було важко не відчувати сморід від волоцюги. — Горілку, — відповів він. — Пригостиш? — продовжував Даня. — Пригощу, — відповів волоцюга і дістав з пакета якийсь пластиковий стаканчик. Він налив пів стаканчика з пляшки, з якої пив з горла. Як же це було огидно. — Щедро! — здивовано й тихо промовив Даня. Взяв стаканчик і випив усе відразу за один ковток. Як же треба себе не любити, — подумав я. Сморід, як це часто буває, почав переростати в огиду. Даня дістав з ки шені гаманець, звідти — п’ятсотгривневу купюру і віддав її волоцюзі. Я починав злитися ще більше, тому що, окрім того, що в мене він жив цей місяць безкоштовно, то я й ще знав, що після двадцятого числа в Дані не буде ні копій ки в кишені і він буде позичати, а мені ще й доведеться 30 його підгодовувати, бо до їжі в останній тиждень місяця в нього така ж життєва позиція, як і до нового теплішого пальта взимку. — Як довго ти на вулиці? — спитав Даня у безхатька. — Що ти хочеш від мене? — насторожено й агресивно прикрикнув у відповідь безхатько. Він не дивився на об личчя Дані, його голова поверталася начебто в сторону звуку голосу, який, здавалося, йому тільки заважав. — Ти подумав, що ми хочемо тебе побити чи познуща тися? — питав Даня. Волоцюга почав вставати, але Даня поклав йому руку на плече і натиснув, щоб завадити. — Що хочете від мене? — спитав знову безхатько, ви лаявшись. Я не розумів, що відбувається і мені здавалося, що потрібно вже бути вдома, але я не зупиняв Даню. — Давай вип’ємо ще? — запропонував Даня. Волоцюга не заперечував. Після того, як вони випили знову, Даня попросив волоцюгу розповісти свою історію, але той на віть чи то не зміг зрозуміти, що Даня хоче, чи, можливо, він усе прекрасно розумів, але з часом такого безнадійного життя він чи забув свою історію, чи робив усе, щоб її не згадувати. Ми так про це й не дізналися. — Як довго ти на вулиці? — знову запитав Даня. Волоцюга спробував знову підвестися, але Даня знову поклав руку на його плече. Після чого він вперше поди вився в очі Дані, лице волоцюги змінилося на агресивне, і він криком послав Даню, спробувавши безуспішно вда рити його рукою. Даня відійшов і дивився на волоцюгу з абсолютно зосередженим лицем. Після цього ми нарешті викликали таксі і поїхали додому. В таксі я запитав, що це було, на що Даня коротко відповів: «цинічне життя». Ми їхали нічними вулицями. Десь вони були освітлені більш яскраво, особливо в місцях, де світилися вітрини, десь менше — із жовтим потусклим присмаком, який так пасував цій мерзлякуватості, яка, здавалося, ось-ось мала 31 перейти в мороз, але так і не переходила. Ця погода була би більше до лиця листопаду, ніж лютому, і я подумав тоді, що з глобальним потеплінням варто боротися хоча б за ради того, щоб листопад не продовжувався 120 днів на рік. Людство побудувало цивілізацію на протилежностях, як спосіб протистояти темній стороні людської натури. Людство створило цивілізацію на протилежностях, тому що людська натура збудована на протилежностях. Легко продати народу добро, а ще легше продавати народу зло, якщо у вашій PR кампанії гарні лозунги і знайдеться хтось чи щось, що можна перетворити на ворога. Але не глобаль не потепління, його якраз продати важко. — Що ти думаєш про глобальне потепління? — запитав я у Дані, який сидів на передньому сидінні біля водія. — Що? — перепитав з посмішкою Даня. Він обернувся до мене, край його пальта в процесі повертання впав на коробку передач і накрив її повністю, Даня поглянув на моє обличчя, наче перепитуючи мене і цікавлячись, чи серйозно я зараз запитую. Втрутився водій. Йому було на вигляд років під п’ятдесят. — Ви думаєте, глобальне потепління може комусь за грожувати? — сказав він, відкинувши пальто Дані з ко робки передач. — В цій ідеї зацікавлені тільки декілька компаній, які можуть на цьому заробити, такі як Tesla. Клімат змінюється постійно, кожні пару тисяч років... — Він хотів продовжувати, але я його перебив. — Кожний рік піднімається середня температура на Землі, подивіться у вікно — надворі лютий, а снігу немає. Це трохи насторожує, — сказав я. — Я ж кажу, клімат змінюється час від часу. Це нор мально, — відповів водій. Даня після його відповіді по вернувся знову до мене, край його пальта знову накрив коробку передач і він знову його не забрав, залишивши це завдання водієві. Даня поглянув на мене тепер з такою мімікою, яка ще саркастичніше, ніж до того, мене запиту 32 вала: «ти дійсно збираєшся продовжувати цю тему?» Але продовжив водій: — Ми їздимо на автомобілях близько ста років, викида ємо гази в повітря сто чи сто п’ятдесят років, не більше, а Земля крутиться вже мільйони років. З нею точно все буде добре, — сказав він до мене з виглядом пророка, таким заспокійливим тоном, наче батько до сина і з впевненістю людини, яка все життя вивчає глобальне потепління. Мені здалося, що він відчув радість у той момент.