06.02.22

Вечір наступного дня був особливим. Влад наполіг на грузинському ресторані і майже весь цей день я слухав буркотіння Дані, який не розумів: як в гарно освітленому місці, де ще й їдять, взагалі можна розслабитися. Я вдруге в житті дав притулок Дані. А першого разу це розтягну лося на місяць в цій самій моїй квартирі, а потім ми ще два провели в провінційному містечку за сто кілометрів від Києва, чекаючи, коли стане зрозуміло, що найкраще ставлення до Ковіду — це не зважати на Ковід. Хай як би це маргінально звучало, але я не заразився Ковідом, а заразився цим безвідповідальним ставленням до нього із тимчасовими затуманеннями свідомості, в яких щиро шкодував, що вакцинувався, але більше шкодував, що не міг зустріти доленосну невідомість романтично і героїч но — без вакцин і без тривоги. На цей раз ми домовилися прожити разом не більше ніж місяць. Даня в цей день не так часто виходив з кімнати, що тривало аж до самого вечора, але коли виходив — щоразу говорив з властивим йому трагізмом, що ідея з рестораном — це точка нашої дружби, де «ми» закінчилося, де все буде стерто безжаліс но назавжди і що якби він знав, що саме ця точка нашої історії буде останньою, буде прощанням, то не прийшов би, але тепер через мене мусить. Цей вечір був особливий, тому що Артур мав нас познайомити зі своєю нареченою. Незважаючи на все, ми вирішили прийти раніше майже на годину, поки Влад відвозив Софію до колишньої дружини, а Артур з нареченою добиралися з Бучі. — Мені салат який-небудь, грецький нехай буде, і, будь ласка, пустий графин. — Даня замовляв у дуже молодої 13 офіціантки, якій було років вісімнадцять, напевно. Ми вже сиділи за столиком, я поки що вирішив взяти собі тільки каву. В нас у запасі була ще година часу. — Думаєш, пустий графин це нормально? — спитав я, коли офіціантка пішла. — Абсолютно. Який в нас сьогодні буде чек в кінці ве чора? — Пару тисяч напевно. — Побачиш, тисяч п’ять. Це достатньо немало. Ну, мож ливо, чотири. Точно не менше ніж три. Тим більше, окрім мене і тебе, ніхто не буде пить ром. — Можливо, але зі своїм алкоголем не можна, а по-дру ге, ми тут будемо сидіти вдвох з пустим графином, еспресо і грецьким салатом, а офіціанти не знають, що прийде ще хтось і буде замовляти червоне вино і хінкалі, — сказав я, але згадав після цього, що коли резервував столик, то просив його на п’ять осіб. — Отже, нас випруть із цього ресторану і ми знайдемо те, що нам більше підходить. — Що більше підходить тобі. — І мені. Треба вчитися цінувати свій дорогоцінний час, — відкинувшись на стільчику, сказав мені Даня. — Поїси, може, нормально хоча б один вечір. — Добре, скажемо їй, — відповів мені Даня, коли по бачив офіціантку, яка несла нам еспресо і пустий графин. — Що скажемо? Даня вже не відповів, а просто чекав офіціантку — цю ще, по суті, дитину, і як тільки вона підійшла і ще не встигла поставити на стіл графин і каву, звернувся до неї: — Вибачте, скажіть, ви як думаєте, для чого мені гра фин? — спитав він прямо і безпосередньо, як питають п’я тирічні діти без якогось відтінку сорому — так як питають про речі, які дорослі вважають за краще замовчувати. — Я не знаю. — відповіла дівчинка, так і тримаючи все в руках. 14 — Ну як думаєте? — продовжував Даня. — Хочете налити туди те, що принесли з собою? — бо язко здогадалася вона. — Саме так. А можна? — Ні. За правилами, нам не можна, — втрутився я в цю недолугу розмову. — Не можна, — повторив, зітхнувши, Даня. — Але в мене в кишені мого пальта є пів пляшки карибського рому і це найкраще, що на цей момент є в цьому ресторані. Тому мені потрібен пустий графин, щоб геть вже не здаватися нахабою і пити так, начебто я замовив тут, — Даня говорив швидко, а ця дитина так і стояла, тримаючи все в руках. — Але якщо мій адміністратор спитає... — не встигла вона закінчити, як Даня її перебив. — То ми його вб’ємо, — Даня подумав, що те, що він сказав, має звучати кумедно і навіть сам засміявся, але це вже було більше садистично й абсолютно безглуздо і геть без натяку на кумедність. Я втрутився знову. — Поставте, будьте добрі, на стіл, прошу вас, — сказав я, показуючи на каву і графин в її руках. — Ми чекаємо друзів, у нас буде непоганий чек, ми ще багато чого замо вимо і це не обійдеться без гарних чайових вам. Дозвольте йому пити його ром, бо, я вас запевняю, він зведе нас з розуму. Якщо ви покличете адміністратора — я продов жував — то він зведе з розуму його, а потім всіх клієнтів і, в кінці кінців, треба буде кликати поліцію, і це все для мене затягнеться на всю ніч, а мені завтра на роботу, — ось тепер на лиці офіціантки була помітна легка посмішка і полегшення від всього цього бомбардування її ще не повністю дозрілого мозку. Вона поставила, махнула мені головою і пішла. — Я тобі що, клоун? — Даня, питаючи це, встав і підій шов до пальта, з кишені якого витягнув пляшку карибсько го рому. Я не відповідав. — Але вийшло непогано, начебто добрий і злий коп. — Він сів, відкрутив пляшку і почав 15 переливати ром у пустий графин. Я подивився на сусідній столик в цей момент, де жінка років під сорок, яка сиділа із чоловіком, що з вигляду був дорослішим за неї на років десять, дивилася на переливання рому дуже осудливо, потім вона подивилася на мене, і я їй посміхнувся. Вона відвернулася. Даня, поки переливав ром, теж звернув увагу на те, як я дивлюся на неї, і подивився на неї теж, але вже після того, як вона відвернулася. — Знаєш чому розквіт жіночої сексуальності саме після тридцяти п’яти і ближче до сорока років? — сказав він рівно настільки голосно, щоб вона це почула. Я вирішив ніяк не реагувати на це, а Даня говорив так само достатньо голосно: — Вони відчувають, що свято сексу скоро закін читься і жадібно вдихають цей останній кайф оргазмів. Целюліт, зморшки і життєвий досвід роблять жінок більш розпусними, більш легкодоступними і більш невибагли вими. Саме те, що потрібно, щоб вбити самотній п’яний вечір, але не більше. — В цей момент Даня закінчив пере ливати ром з пляшки в графин і спокійно сидів, подивля ючись то на мене, то на неї. Ця жінка відповіла ще одним довгим затяжним поглядом в сторону нашого столика. Ми вдвох тепер посміхалися їй і її бойфренду, який також подивився на нас, щойно Даня закінчив свою провокацію. В нас на столі були одне еспресо, графин з ромом і дві порожні склянки. Я почав підбирати тему в голові, щоб перевести роз мову в інше русло, але тут раптово побачив, як у ресто ран зайшов Влад. Він заходив поважно. За останні пару років він звикся із цим стилем поведінки, коли дивишся на людину і розумієш, що за цією впевненістю стоять чи влада, чи гроші, чи зв’язки, чи успіхи. Одягнений він також був достатньо солідно. Ті гроші, що йому приносив ши номонтаж, були ніщо, якщо порівнювати з тим, що йому приносив реабілітаційний центр. Що таке зламані автівки в порівнянні зі зламаними людьми? Коли він підійшов до 16 нас, то пара за сусіднім столиком визначилася, скоріш за все, вже остаточно, проігнорувати нас, заговоривши про щось своє. Було очевидно, що провокація Дані їх збен тежила і сиділи вони недовго так, начебто в своїх руках вони теж тримали підніс з графином і еспресо, від яких неможливо ніяк позбутися. — А ти чому раніше приїхав? — не вітаючись, спитав Даня. — Гамарджоба! — привітався Влад. — Діана виносить мозок постійно. Я завіз Софію, а вона просто виносить мозок без причини кожний раз. Кожний раз... — повторив він більш розтягнуто. — Вона ненавидить тебе за те, що подарувала тобі най кращі роки, — припустив Даня. — Це що? — спитав Влад, вказуючи на графин з ромом. — Ром. — Де офіціант? — Влад оглянувся і махнув першому офіціанту, якого побачив. Той кивнув у відповідь. Через хвилину до нас підійшла наша офіціантка. — Мені чарку і меню, будь ласка, — сказав Влад. — Ось меню, — я посунув меню, яке було в мене під рукою, ближче до Влада. — Тоді тільки чарку, — сказав коротко Влад до офіці антки, навіть не подивившись на неї. — І мені чарку, — сказав Даня. — І мені теж, — сказав я, допив в один ковток каву і від дав чашечку офіціантці. Через тридцять секунд на нашому столику не було нічого, крім трьох чарок, двох стаканів, які так і залишилися пустими, і графина з ромом Дані. Для мене було очевидним, що для Дані цей вечір був зовсім іншим, ніж для нас із Владом. Понад десять років минуло з моменту мого знайомства з Данею і Артуром. Саме вони вдвох були друзями з перших класів і знали один одного майже все життя — вчилися в одній школі, потім знімали разом квартиру на тому ж Подолі в студент 17 ські роки. Даня не так давно на той час, як повернувся з Іспанії, де жив в прийомній сім’ї, за обміном, як сирота, і де навіть вступив до вузу, але кинув його, як і Іспанію, повернувшись у Київ, де вступив на філософський фа культет, який також покинув, але вже за пару місяців до отримання диплому. Важко сказати, хто в нього був у Києві в той час, окрім Артура, який сьогодні мав познайомити нас зі своєю нареченою. Саме в тій квартирі зав’язалося спочатку просто моє спілкування з ними, а потім це пе реросло в дружбу. В ту маленьку двокімнатну квартиру мене позвали, як баласт. Чи то Даня, чи то Артур позвали одну із моїх університетських одногрупниць на афтепаті до себе на квартиру. Та одногрупниця позвала ще одну нашу одногрупницю, яка взяла з собою ще одну, а вже та взяла мене. Зараз я б сказав, що це звучить дивно, але в ті часи вся ця маніпуляція вміщалася всього-на-всьо го в одне коротке, трохи сп’яніле студентське питання «поїхали?». Так на ту квартиру приїхало чотири майбутні журналісти, які так і не стали журналістами. В будь-яко му разі я був останнім елементом цього ланцюжка, ми шестеро на двох таксі поїхали до них. Згадуючи це зараз, важко сказати, чому я спочатку пив чиєсь домашнє вино в студентському гуртожитку з одногрупницями і чому ми потім пішли в нічний клуб, для чого мені запропонували поїхати і чому врешті я опинився у Дані й Артура вдома. Можливо, тому що в мене не було друзів. А можливо — це просто невід’ємність студентського життя. Можливо, це була доля. В будь-якому разі, тоді був початок, а в цей не дільний вечір я сидів, тільки що попросивши собі чарку і мовчки думаючи, що для Дані цей вечір є складнішим, ніж для нас. Ми випили ром за пів години. Даня говорив з Владом, а я більше мовчав у той вечір. Якщо Даня ніяк не міг по дорослішати, то Влад є його повною протилежністю в цьому сенсі — в свої тридцять років він вже був достат 18 ньо зрілою людиною. Перший раз я зустрів Влада через кілька років після нашого знайомства з Данею і Артуром. Даня купляв траву у Влада, а Влад її продавав усім, кому міг продати. Це був його перший бізнес. Але ми жили в Києві, а не в Амстердамі, і один з його клієнтів попав в руки поліції, і чи він був достатньо нерозумним, чи його було чим притиснути, але цей його клієнт з легкістю здав всю інформацію про Влада. Як правило, поліція ловить на гарячому підсилаючи когось, і ніхто не затримуєть ся, поки купляє наркотики. Ніхто, окрім Дані, який на стільки не знав, чим себе зайняти, що міг легко сидіти в бариги годинами. Видно, це була також доля. Даня затри мався у Влада. Влад вийшов у двір винести комусь траву, а повернувся назад уже з оперативною групою поліції і свідками — чи міг він їх не впускати до свого дому, чи не міг — історія замовчує. Їх зустрів Даня і закінчилося це все в Шевченківському райвідділку поліції. В кабінеті, де були три слідчі, які махнули їм присісти в куточку біля дверей і відпустили сержанта, який, їх супроводжуючи, привів у той кабінет. Вони ще хвилин 15 не звертали уваги на Влада і Даню, курили в кабінеті й обговорювали щось своє. Що робилося з Владом, важко уявити. Він знав, що це кінець. Але він не знав, що витягнув щасливий білет, коли дозволив Дані залишитися. Через 15 хвилин слідчі переключилися на юних наркоторговців. Для них вони не були чимось серйозним — тільки статистикою. Ще одна розкрита справа. Пару сотень грамів маріхуани чи щось таке — навряд чи можна назвати чимось серйозним, але кримінальна відповідальність була за продаж від шести грамів. Основне — це продаж і розповсюдження. Стовід соткова кримінальна стаття. Після того як вони написали пояснювальні, їм повернули їхні речі, разом з мобільними телефонами. Дані дозволили зателефонувати — і через годину ці ж слідчі диктували текст нових пояснювальних. Даня і Влад переписали пояснювальні на нові — на такі, 19 як тепер вже було потрібно в цьому мінливому світі. Влад абсолютно не розумів, що відбувається. Ці пару годин Влад й досі згадує як жахіття. Їх відпустили і ніхто із них на віть не заплатив штраф. Усе минулося. Минулося, тому що дядько Дані був полковником СБУ і, можливо, він би і не взяв трубку, бо дядько Даню не любив і наперед не віщував йому нічого хорошого на майбутнє. Він вважав, і часто не безпідставно, що Даня покидьок і його поганий кінець — це всього лишень справа часу. Але не допомогти не міг, бо його племінник з 13-ти років ріс сиротою, а зі своїм братом, який загинув, батьком Дані, дядько мав дуже щирі стосунки. Через ту ж причину, хай як би того не хотів, але він виконав своє зобов’язання перед братом і переписав ту саму квартиру на Подолі на свого племінника. Дядько був корумпований і жадібний, але квартиру, яка була в його розпорядженні до повноліття Дані, передав. Влад став частиною нашої компанії і ніколи не забував, що Даня його врятував. Трохи більше ніж три роки тому саме Влад забрав Даню з алкогольним психозом і відвіз в лікарню. Після цього він оплатив реабілітацію і пів року оплачував психотерапію і супровід психіатра. А років п’ять тому буквально спас Даню, коли той заборгував якусь до сить значну суму вірменам після програшу на гральних автоматах в якомусь підпільному казино на Відрадному, яке належало тим самим вірменам. Хто знає, до чого би дійшов тоді Даня, якби не Влад. Як правило, коли хтось із сім’ї чи друзів оплачує борги ігроманам, то це впливає, навпаки, негативно на них і ніколи не зупиняє, які б обі цянки, з крокодилячими сльозами на щоках, ті не давали. Чим би не клялися. Як тільки хтось оплачує борги ігрома нам — ті втрачають береги. Дивно, як добрі серця можуть вимостити дорогу в пекло. Як правило, так завжди, але кожен виняток з правил тільки підтверджує саме правило. Після тієї історії він не грав, але почав більше пити. — Я не бачив його наречену. Яка вона? — спитав Даня. 20 — Зараз, — відповів я, дістаючи телефон. — Інстаграм? — спитав Даня. — Не треба. Інстаграм не передає. Я сховав телефон до кишені. — Чому він нас вирішив зібрати? — питав Даня. — За лишає запасні аеродроми на випадок розлучення. Як ти, Влад. — Даня незграбно посміхнувся і так само незграбно махнув рукою в сторону Влада. — Як всі. Звичайний перебіг життя, — відповів Влад. — Якби закохані наречені знали, що це звичайний пе ребіг життя, кількість шлюбів напевно трохи б зменшила ся, — сказав Даня і додав: — Я настільки зневажаю людей, які готові прийняти, що це нормальний перебіг життя, що навіть захоплююся ними. Артур з нареченою запізнилися на хвилин десять. Під її чорною короткою шубкою була чорна сукня, що гар но огорнула її фігуру. В її лиці легко було впізнати щось азійське. Темне, довге, зібране і зафіксоване довгою шпилькою в вигляді меча, волосся повисало на ній, ніби за мить мало впасти на плечі. Ще б одна волосинка — і шпилька б не витримала. Чорний колір їй пасував, що буває дуже часто з гарними жінками, а зібране волосся, оголюючи шию, підкреслювало ще більше витончену жі ночність лиця. Даня казав правду — інстаграм не передає. Артур потиснув руку і обійняв після цього кожного з нас. Він представив нам Шаіру і кожного з нас представив їй. Вона сказала, як багато цікавого і гарного Артур роз повідав про нас і що вона нервує і дуже надіється, що зна йомство пройде добре. Я не мав жодних сумнівів — вона готувалася до зустрічі. Обдарована природною красою, яка тільки потребувала самої дещиці — підкреслити себе. — Як добралися? — розпочав Влад. — Довго їхали з Бучі? — Ми менше ніж годину їхали, — відповів Артур. — Чому, власне, ви вирішили переїхати в Бучу? — спи тав Даня у Шаіри. 21 — Подумали, що так буде спокійніше, — відповіла вона. — Після того як ми вирішили жити разом, то знайш ли декілька чудових квартир там. Ми й так можемо при їхати в Київ, коли це потрібно, як зараз, наприклад. — А ще в нас є новина, — сказав Артур. — Ви заручилися, ми знаємо, — констатував я відомий всім факт і зробив два дружні легкі поплескування по пле чу Артура. — Насправді, є ще одна новина... — Після цієї фрази Артура настала коротка пауза. Всі вже зрозуміли, що це означає. В цей момент підійшла офіціантка, до якої пер шим заговорив Даня. — Ми вже допили наш ром, — сказав він їй тихо, поди вившись на офіціантку, але, здавалося, думками ще літа ючи в іншому місці. — Ви готові замовити? — спитала вона. Ми замовили дві пляшки сапераві та асорті грузинських сирів до них. Я замовив собі Аджарський хачапурі і салат з качкою. Кожний з нас вибрав щось з меню і тільки Даня сказав офіціантці, що йому те саме, що й мені. — У вас буде дитина, — сказав Даня, переводячи погляд з Артура на Шаіру і в зворотному напрямку з Шаіри на Артура. — Так. Я вагітна, — промовила Шаіра, не відводячи погляд від Дані. Через пару секунд вона перевела трохи розгублено погляд на мене, а потім на Влада. — Це неочікувано. Я вас вітаю! Вас так багато тепер чекає в майбутньому! — сказав захоплено Влад. — Неочікувано? — задумливо повторив Даня. — Як не старайся це зробити очікувано, але навряд чи вийде. Ві таю! Тепер ви сім’я, до чого й прагнули. — Так, — сказав Артур, простягнувши руку до Шаіри і стиснувши її руку в своїй. — Тепер зрозуміло чому ви переїхали в Бучу, — сказав я. — Так, але і це ще не все, — сказав усміхнувшись Артур. 22 — Думаю, вразити нас більше уже не вийде, — промовив я посміхаючись. — Ми не хочемо чекати з одруженням до червня, — сказав Артур. — А коли? — спитав Влад. — Вже. Це буде моє перше весілля, — сказала Шаіра, дивлячись на Артура, тривіально жартуючи натяком, що не останнє, і було видно, за цим жартом був ще один жарт, який знали тільки вони, бо Артур засміявся і стиснув її руку знову. Пізніше я перестав звертати увагу на стис кання, бо повторювалися вони постійно протягом вечора. Шаіра продовжувала: — Хочу в цей день бути така, як я зараз сиджу перед вами. — А вже — це коли? — уточнив знову Влад, але тепер то звучало розтягнуто і не так захопливо. — Двадцятого лютого, — відповів Артур. — В неділю, рівно через два тижні. — А черга? — спитав я. — Якщо є довідка про вагітність, можна без черги, — відповів Артур. — Для чого вам цей папірець про одруження? Повін чайтеся тільки, аби був привід зробити весілля — і все на цьому, — сказав Даня. — Якраз ми не будемо вінчатися, тому що Шаіра му сульманка, — відповів Артур. — Якщо я буду хрещеним, то коли ми будемо іноді їсти, я не збираюся слідкувати: зі свинини бургери чи ні. Краще вам знати це перед тим, як ви запропонуєте мені бути хрещеним, — сказав Даня, поглядаючи на Артура одним із своїх нахабно-провокативних поглядів, знайомим за цим столиком кожному, окрім Шаіри. — Ми це також врахуємо, коли будемо вибирати хре щеного, — сказала з усмішкою Шаіра. — І не виберемо тебе, — додав, сміючись, Артур. 23 — Дарма! Кращого варіанту за цим столиком немає, — сказав Даня. — Це тому, що тільки ти застряг у п’ятирічному віці з нас всіх? — спитав я. — Ні, це тому що я не звик дискримінувати свиней, — Даня завжди вмів говорити так, що не зрозуміло, жартує він чи ні. Говорити так тоді, коли це було на межі. Половину людей це бісило рівно настільки, наскільки й захоплюва ло іншу половину. Токсично інтелектуальні провокації в фоновому шумі якогось певного контексту — того чи іншого — зачіпають нерв тих, в чию сторону вони спрямо вані. Не почуйте дитину, насваріть просто так, чи ще гір ше — залиште на самоті з її проблемами, і вона витратить наступні двадцять років на те, щоб навчитися ставити вас у таке становище чи ставити всіх оточуючих замість вас. У такі моменти, хай де б і що б ви зробили — це не буде вам до лиця, окрім одного — проігнорувати його знову і знову. — Мої батьки мусульмани, це частина їхньої культури і моєї теж, але я не бачу в цьому проблеми, — відповіла Шаіра. — Якої культури? — спитав Даня. — Я народилася в Узбекистані, жила в Ташкенті до вось ми років, а потім ми спочатку переїхали в Москву і років десять тому, коли мені було чотирнадцять, ми переїхали в Київ. — Чому з Москви переїхали в Київ? — спитав я. — Якщо хочеш, не відповідай, — втрутився Артур, ска завши Шаірі, й вкотре стиснув її руку. — Ми переїхали через булінг. Я слово «чурка» в шко лі чула частіше, ніж своє ім’я. Було навіть таке, що й від вчителя... — сказала Шаіра. — До людей із Середньої Азії в Москві особливе ставлення. — І не тільки з Середньої Азії, — сказав Даня. — Чув раніше ідентичну історію. Вона також була про школу, але мені розповідав її вірменин. 24 — А часом про школу розповідав не один з тих вірменів, через яких в тебе були проблеми? — перебив я його. — Так. Один із них, — сухо відповів Даня. — Які проблеми? — поцікавилася Шаіра. — Даня позичив гроші у вірменської мафії і програв ці гроші в їхньому казино, — відповів сухо тепер вже я, трохи хвилюючись, що підняв цю тему. — Я б навіть казино це не назвав, — відреагував Даня. — Скоріше, підвал з гральними автоматами. Але прошу це не враховувати при виборі хрещеного — навряд чи я зможу програти вашу дитину. — Даня зробив паузу: — Скажи кра ще, Шаіро, як вийшов такий маршрут Ташкент–Москва Київ? Скільки років ти прожила в Москві? — Шість років. У нас були родичі в Москві і були родичі в Києві. Батьки вирішили, що краще їхати в Москву. Більше можливостей знайти роботу, в Ташкенті її було дуже мало. Про Київ насправді і не думали, мабуть, тоді. Скоріше, в Київ вже переїздили з відчаю, коли до моїх страждань в школі, батьки ще й побачили, що перспектив ніяких за лишатися вже не було. Принаймні для нас. В 2012-му році я опинилася в Києві. — Якраз перед революцією? — уточнив Даня. — Не на лякала революція? — Батьків налякала, а я тоді вперше відчула себе укра їнкою, — засміялася Шаіра. — Це цікаво, — зауважив я. — Чому? — Важко пояснити, — відповіла і зробила паузу Шаі ра. — Мені вже було шістнадцять, тобто я була вже доросла і прожила пару років у Києві, в мене з’явилися друзі, і в момент Майдану я змогла відчути вперше в житті, як це не зважати на свою національність. Я ж звиклась вже з відчуттям очікування, що мені має прилетіти тільки за те, що я узбечка. В моїй сім’ї з острахом або нейтрально ставилися до Майдану, але в інших сім’ях більшість не хотіли бачити Януковича і хотіли змін на краще, вірили в 25 те, що Майдан уособлював тоді. Я це чула в класі постійно. Чула від однокласників, чула від вчителів. Тому вона і є Революція Гідності. А я саме з того часу почала відчувати себе як вдома і забувати, що я «чурка». Шаіра не повстидалася повторити це слово декілька разів, але в її інтонаціях не відчувалось відтінку незабу того прихованого приниження, як мені здалося. Ми й далі розмовляли про все, що прийде в голову, але слова «чурка» я вже не чув. Мені запала в душу її відверта зрілість, з якою це звучало. Запам’яталося. Недостатньо пройти щось у житті, потрібно ще й з цим якось жити потім. Що важче із цього, невідомо. Мене підкуповувало в людях вміння приборкати минуле. Навіть захоплювало. По Владу не було видно ніяких особливих змін в той вечір — виважений і спокійний, як і завжди. Артур теж поводився, як і завжди, але більше мовчав, ніж зазвичай. А Даню в якийсь момент розмови стало не впізнати. Спокійна міміка, ніяких різ ких слів. Він більше мовчав, ніж говорив. Навіть перестав вирізнятися. — Я хочу дещо сказати, — Даня підвівся, взяв келих з ви ном, зробив паузу з певним офіціозом. — Шаіро, хочу тобі сказати, вже більше неважливо: розлучитеся ви в майбут ньому, чи ні. Хай як би вже склалося, пам’ятай моменти, коли, дивлячись на вашу дитину, ти будеш в ній бачити Артура, впізнавати його — в ці моменти ти розумітимеш, що вже не зможеш відокремитися від нього ніколи і в тебе буде тільки два шляхи на все життя: або помічати і любити в дитині все те, що її ріднить з Артуром, або кожний раз згадувати про Артура з ненавистю і образою, коли бачи тимеш, як твоя дитина так часто нагадує тобі про нього і нагадує не так, як тобі хотілося б. Не просто нагадує, а уособлює в собі так багато від нього. В такі моменти не пе реконуй себе, що для тебе Артур уже не важливий. — Даня зробив паузу. Він дивився на Шаіру і розумів, що вона не розуміє. Потім оглянув інших і побачив напружені облич 26 чя. Він говорив далі: — Ти більше ніколи не зможеш бути байдужою до Артура, поки в дитині будеш бачити їх схо жість. Тому я бажаю вам краще не розлучатися, але якщо все-таки розлучитеся, то я як хрещений батько прийду і стану вашою совістю, зробивши все, щоб мир переміг. — Ми не розлучимось і будемо кохати один одного до кінця наших днів, — відповіла з усмішкою Шаіра. Була майже північ, ми почали збиратися. Даня попро сив мене поки що не викликати таксі, а всіх провести спо чатку. Таксі Влада приїхало буквально за пару хвилин, ми навіть не встигли трохи поговорити на вулиці. Артура з Шаірою ми провели до машини і весь цей час я з Данею вели суперечки, як довго вони проведуть в дорозі до їхньої домівки в Бучі. Виявилось, довше, ніж ми думали обидва.