5

Вибратися зі своєї підземної в’язниці виявилося не такою вже й складною справою. Підганяємий голодом та спрагою він доволі швидко розгріб, ще не добре влежаний шар ґрунту над собою, і незабаром опинився на поверхні. Надворі стояла тиха ніч. Яскраво сяяв на небі велетенський бублик повного місяця. Тихо шелестіло пожухле листя на деревах.

Оглядівшись він без особливих проблем впізнав місце де знаходився. Його могила розташовувалася в невеличкому ліску неподалік села. Зорієнтувавшись в яку сторону потрібно рухатися він повільно побрів у напрямку сільського клубу. Якась невідома сила підказувала йому, що саме там знаходиться мета його подорожі, що саме там він зможе отримати саме те, що йому потрібно.

Іти було на диво важко. Несподівано виявилося, що за час свого перебування закопаним під землею, він зовсім розучився ходити. Спотикаючись і перечіпляючись через коріння та опалі гіляки він кілька разів упав. Та болю вже не було, як не було й крові з отриманих ран. Проте це ніскільки не здивувало його. Єдине, що займало тепер всі його думки був поклик, який вів його вперед і супротивитися якому він був абсолютно безсилий.

Добравшись до цілі свого нелегкого шляху він зупинився і прислухався. В сільському клубі молодіжна дискотека була саме в розпалі. Гучно гуркотіла якась закордонна музика. Чувся веселий гомін хлопців та дівчат. Та це мало займало його цікавість. Він наполегливо шукав те, що мало вгамувати його голод та спрагу. Що це мало бути і як саме його треба шукати він не знав. Все робилося на рівні незбагненних інстинктів та незрозумілої підсвідомості.  

Нарешті непідвладний поклик віднайшов те, що шукав і владно повів його туди. Незграбно шкандибаючи він наблизився до чахлого куща шипшини біля якого бовваніли дві згорблені фігури. Якось само собою прийшло тверде переконання, що це і є його кривдники-убивці. Два дебелі хулігани і п’янички на прізвиська Цика і Дьодік. Відомі на все село дружки та посіпаки Вадика.

Гнів, лють і бажання помститись вмить спопелили останні залишки людськості, що ще були в нього. І вже ні про що не роздумуючи він нетерпляче рвонув вперед. Затріщало напівзасохле гілля куща, Цика і Дьодік схопилися на ноги та зробити щось для свого порятунку вже не встигли. За якусь мить він опинився біля них. Різкий рух руками і голова Дьодіка повисла на шиї в неприродному вигляді. В очах Цики загорівся тваринний жах а з губ зірвався хриплий передсмертний зойк, коли його горло почали жадібно терзати гострі зуби-ікла.

За якусь хвилину все було закінчено. Тіла Цики і Дьодіка бездиханно застигли на холодній землі. А він розпалений здійсненим довго і вдоволено упивався гарячою кров’ю своїх недавніх мучителів. В’язка солодкувата рідина не тільки вгамувала його голод та спрагу. Вона врешті-решт трохи пригасила ту лють помсти, що з все більшою силою нуртувала в його грудях.

І радо вишкірившись на повний місяць, він протяжно, по-вовчому завив, та нетвердою ходою поплентався до свого підземного схрону-могили. Там він збирався добряче перепочити, а коли голод, спрага й бажання помсти знову стануть нестерпними, вилізти назовні та дальше продовжити пошук й знищення своїх ворогів-кривдників.