5

Опромінена золотава ниточка застигла в невагомому просторі проказуючи дорогу дівчині, що наче пливла в пустоті до своєї цілі. Вже була глибока ніч, їй хотілось спати, але проблеми зі сном забирали можливість поринути в спокій, а разом з цим і надію на гарний настрій вранці.

Їй ніколи не доводилось пройти дорогу ниточки за менше ніж декілька хвилин, як це робить Рома. Її мандрівки тягнуться годинами, але це лише тому, що Рома йде на зустріч. Сьогодні він не йшов. Пітьма, яка не дозволяла розгледіти руки, зникала лише у світі ниточки-павутинки. Інколи, десь вдалині можна було побачити золотавий блиск довгої та тоненької доріжки. Мелана вирішила, що то такі ж ниточки, але чужі.

Меланині очі слідкували за ниточкою, що лавірувала в пустому просторі як і вона сама. Ноги не боліли, в цьому дивному місці взагалі нічого не болить. Завжди на душі спокій, який вона не відчувала вже дуже давно. Через це їй і подобалось тут, через це і бувало всякий раз їй так кепсько після того, як вони з Ромою знаходили одне одного.

Безперечно, близь Роми їй було добре, але все ж таки десь, не так вже й глибоко в душі, Мелана почувала тривогу, страх, інколи злість чи частіше ненависть. Звісно, ненависть була не до парубка і злість теж ніяк не відносилася до нього, з ним були зв'язані лише тривога та страх. Мабуть, вона боялась за Рому, боялась, що він її покине та вона залишиться віч-на-віч з цим жахливим світом. Проте як не ігноруй ці почуття, як не намагайся їх сховати хоча б від Роми, не говорячи вже про себе, нічого не виходить. Страх його втратити був надзвичайно сильним, аби його можна було не помічати.

В цій містині крізь призму спокою можна зрозуміти кожну свою емоцію, ще одна причина, аби покохати цю пустоту.

Світло ниточки перекрили чиїсь худі руки, так завжди бувало, коли вони нарешті зустрілись. Згодом все посвітлішає, ниточка зникне, під ногами з'явиться опора, хоча й залишиться відчуття польоту, зникне відчуття спокою і всі почуття та емоції знову з'являться фарбами на білому полотні. Фарбами, якими Мелана не хотіла володіти.

— Чому не спиш? - біляве волосся розвивав вітер, вони знову сиділи на малесенькому пагорбі вже в ріднесенькій місцині серед різних квітів та найяскравіших метеликів. А хлопцеві очі так і говорили, що день пройшов не добре.

— А ти? - питання риторичне, тому не почекавши відповіді продовжила, — Що не так? Що трапилося?

— Я нічого не розумію. Пам'ятаєш, що я тобі розповідав про сеанси мозгоплава перед тим, як потрапити в армію?

Вона пам'ятала. Добре пам'ятала ту несправедливість, якій вона, безперечно, була щиро рада. Її мозгоплав на сеансах майже не звів з розуму, в той час, як у Роми все було навпаки. Він розповідав, що бачив якісь картини грибного супу, дивні вислови, які не закарбувалися в пам'яті на тривалий строк і багато жахів, звірств людей, а ще Добродія називали Дияволом.

***

Рому завели в малесеньку кімнату посеред якої був лише стілець та надзвичайно милий мозгоплав.

Він жестом вказав на стілець і порубок поплентав туди, сів, закрив очі. Йому вже не вперше доводилося сидіти в цій кімнаті, це був чи четвертий, чи п'ятий сеанс у мозгоплава. На цій стадії він думав, що зійде з розуму, але мозгоплав наче не дозволяв йому це зробити.

Чорний чоловік в окулярах став за спиною хлопця та почав шепотіти. Як завжди шепіт холодив і розтікався по всій кімнаті не даючи змоги не почути його. Потім перед очима почали грати кольори збираючись в купи та набуваючи форми.

Саме так перед очима кроваву картину змінив на вид смачний суп, а за ним знову люди, які вбивають одне одного найжорстокішими способами. Потім знову суп, вже з грибами, а слідом височенний чоловік, шкіра його кольору лави, очі наче потухлі вуглі, в яких не можна побачити нічого, навіть свого відображення. З нього лахміттями звисали різні шкури. В руці він тримав клинок у формі напівмісяця, з нього скапувала кров. Під ногами майже непомітними буквами виднівся напис: "Диявол".

Якщо Рома здивувався, то на його обличчі не можна було помітити цього. Всі думки сходились до єдиної:" Де це видано, щоб людина добродія називала його Дияволом?"

Змінювалися фігури, образи, емоції, які передавали фарби, а в пам'яті закарбувались очі Диявола та питання, відповіді на які ніхто дати не зможе.

***

— Я ще й не розумів, що то таке було взагалі. Ті видіння наче хотіли розповісти мені історію, яку я майже і не пам'ятаю.

І Рома знову почав згадувати ті картини, жахливі картини. Зібравши все в купу можна було зрозуміти, що показана була війна між Дияволом та ще кимось. Що все довкола палало диким вогнем і очі в армійців були різних кольорів.

— Добре, але до чого тут ці згадки?

— Вчора ввечері, коли я йшов в столову почув розмову двох людей. Вони говорили щось про бунт і що зовсім не знають  чисельність їх групи. Говорили, що пора діяти та щось про секретний код.

— Бунт? Вони зійшли з розуму, якщо вірять, що в них вийде втекти.

— Вони були сповнені серйозності.

— Якщо вони й справді готують бунт, то буде багато жертв. Вони ще скажуть "дякую", якщо їх зупинять розумні люди.

— Але їх ніхто не буде зупиняти. - серйозність в голосі парубка була спрямована на Мелану. Він знав, що бунт - ідея погана, але й зірвати його він дозволити не міг. А Мелана якраз бралась за кожне діло, аби втертися в довіру Командира.

— Чому? Ти сам знаєш які будуть наслідки. Їм же краще, вони всі повмирають, якщо підуть проти!

— А якщо ти скажеш, що хтось готує бунт і вкажеш на того "хтось", то ніхто не помре?

— Ти бачив їх?

Хлопець довго мовчав. В роздумах своїх розумів, що довіривши Мелані таку інформацію, є великий шанс, що про це дізнається Командир.