4

Коли у володарювання вступила ніч і на підземелля спустилися млосні промені місяця, настав час довгоочікуваної вечері. Рома передав вахту іншому армійцю та відправився в столову вечеряти, де його вже чекала Мелана. Але з-за кута почув тихий шепіт двох армійців.

Такого ніколи не було в шатрах на базі, тому зацікавлений хлопець тихенько підбіг до одного з шатрів, та сховавшись в нічній тіні почув:

— Це небезпечно. Ніхто не знає скільки нас тут.

— В цьому і проблема! Потрібно почати пошуки.

Голоси яро перешіптувались, явно вони не хочуть, аби хтось дізнався про їх розмову, адже секретів від Добродія не має бути. Армійці зрозумілі як білий лист. Всі їх наміри закладені мозгоплавом явні як Божий день - служити Дияволу на його благо.

— Він щось готує, Добродій щось готує. Хто зна скільки залишилось часу!?

— Код ще дійсний? Тому ...

Рома не почув продовження, хтось заволав зі столової. Він вже хотів побігти та дізнатися, що сталось, але шепіт припинився і згодом вибігло з-за кута дві фігури. В темряві роздивитися було щось складно, але Рома запримітив довге волосся в одного з них та граційний біг у другого.

Хлопець побіг слідом за ними. Вбігши в шатер столової побачив купу армійців, що розмахуючи руками у всі сторони ламали кісточки та носи всі, хто попадався під гарячу руку. Все як завжди. Нічого цікавого.

Подивившись в бік їх з Меланою столика і побачивши рідну фігуру направився туди.

— А ти не швидко. - саркастичний тон дівчини дав зрозуміти, що він запізнився.

— Вибач.

Всі прийнялися за їжу, що в глиняних мисках порціями насипана по одному ополонику. Каша на голодний шлунок здалась доволі смачною.



Рома ситий поплентався кривими доріжками в шатер. Дорогу він запам'ятовував довго, вона виляла між іншими спальними наметами.

Не розумію теми розмови. Що за код? Вони готовлять бунт? Може й так, але ж там є головний. Значить їх багато, не двоє. Потрібно знайти того хлопця та дівчину та спостперігати за ними. Може дізнаюсь код, чи дату бунту. Потрібно поговорити з Меланою.

Наступного дня все починалось з віддавання честі Добродієві.

"Добродієві служимо до своєї смерті.

Лиш вірними Добродію будемо безсмертні.

Служити будемо відважно,

Не здамо друзів та Добродія, коли нам страшно."

Всі хором співали в мізки забиту пісню. Відспівавши гімн всі, в ні одному оці не маючи сонливості, пішли заправляти тверді ліжка та снідати.

Все ж таки нічого не розумію. Тут армійців більше, аніж бунтарів в декілька разів, і не важливо чи знаю я їх кількість.

Доїдаючи в'язку кашу, він очима шукав власника довгого волосся та граційної ходи дівчини. Безрезультатно.

— Ей! Чого такий похмурий? - поцікавився Мень Джу.

— Мелану не бачив? - проігнорував питання хлопець. Відповіді в нього не було, безсонна ніч була проведена в роздумах над вечірньою розмовою.

— Бачив. Вона вже поїла та пішла в поле.

— І коли повернеться?

— Ввечері. Типу ти не знаєш, коли їх відпускають.

Рома знав, але вони з Мень Джу не підтримували дружніх стосунків, тому він їх хотів налагодити розмовами.

— Знаю. Каша як завжди недосолена. - жалівся хлопець, намагаючись пустити розмову в небезпечне русло

— Яка є. Іншої не буде.

Джу сказав як відрізав. Розмова зайшла в глухий кут, а дорогу назад перекрив відхід Джу з-за стола.

Вже в темниці Хлопець розмірковував над планом та розмовою двох загадкових осіб.

Нічого до купи не в'яжеться! Як я мушу знайти їх, коли цілими днями сиджу тут? Дівчину відшукати буде легше, хлопців з довгим волоссям багато...

— Відпустіть поки ніхто не бачить, будь ласка. - тихо промовив новоприбулий тюремник.

Таких Рома ігнорує, лише іноді вступає у розмову з ними.

— Я Вам дам буряка. В мене є, чесно!

Цей селянин заважав повністю поринути в роздуми. Хриплий голос тюремника був настільки жалісливим, що була б воля, Рома його відразу б відпустив. Але вибираючи між чужим життям, та своїм, вибір падатиме на своє.

Селяни знали, на що йшли. Вони свідомо грабували армійські склади. Звичайно, скільки б їх не засуджували та карали, Рома ніколи б не відмовився від думки, що саме селяни жертви, а не склади з їжею.

— Будь ласка, хлопче!

— Ні. Відсидь свій строк. Скільки тобі дали? Неділю, дві?

— Сімнадцять днів. Я стільки не проживу тут!

— Я тобі не буду допомагати. Я сам тоді помру. - Оглянувшись по сторонах, Рома продовжив. — Мене тільки за те, що я з тобою говорю можуть вбити.

Старенький чоловік відчепився від вартового. Повисла гробова тиша, лише колись можна було почути жалісливі стогони зморених голодом.