3

Ранкова трапеза відгукувалась в животі голодом. Та не смачна каша виявилась не ситною, якщо порівнювати з іншими сніданками. Тому об'їхавши майже всі заплановані по списку села, Мелана мріяла про вечерю. Залишилось останнє селище, маленьке, нічим не примітне.

Вулички хаотично розміщені серед посаджених Чорних дерев. Такі дерева ростуть майже скрізь. По легенді, колись підземелля було квітучим з безліччю озер та річок, але потім сталася масштабна пожежа в ході якої все згоріло. Чорні дерева єдині свого виду, що пізніше плодилися в покритій попелом землі.

Хатки не привітні, з дерева, деякі покриті мохом, а деякі ще зовні придатні до життя. Нових хатинок не було, та і не буде. В підземеллі лише помирають, населення давно вже йде на спад.

Карета зупинилась біля першого будиночку. Вийшов чоловік похилого віку з кошиком в руках.

***

— Ну і що ти мені зробиш? - Жанна вкотре свариться з головним команди перепису населення та збирання податків одночасно.

— Зроблю так, що більше ти роз'їжджати по селах не зможеш. - говорив лисий хлопець років тридцяти.

— Ага, тільки спробуй. Подивимося, що тобі твій татко зробить.

Жанна була високого зросту, м'язиста, з довгими чорними пасмами заплетеними в довгу косу до пояса. Як же вона ненавиділа Акселя. Ще б пак! Я теж його не люблю. Думав рядовий, що сидів поблизу них та чекав коли ж всі повернуться до своїх справ.

— Тобі краще зі мною не зв'язуватись, Жанночка. - Аксель протягнув її ім'я, наче виплюнув.

— Аналогічно, татусин синку.

Всі знали Акселя як сина Детвальда Абіхта. Він був єдиним сином, а значить всі любові діставались йому. Ще з дитинства вчився бойовим мистецтвам. Ходив на різні зібрання головнокомандувачів, вів ранкові почесті Добродію. Одним словом спробував все, де можна командувати та ставитися зверхньо до підлеглих.

***

Рома сидів на вахті, вже понад трьох місяців це була єдина його праця. Інші армійці змінювали свої роботи як рукавички, то в полі працювати, то податки збирати, то в ліс на охоту ходити. А йому лише в темниці сторожити тюремників дозволяли.

Але ці тюремники не такі, яким був кожен, хто потім вступає в армію. Це були звичайний простий люд, що накоїв лиха Добродієві. То вкрав щось, то сходив на охоту в недозволене для цього місце селянам. Таких саджали в темницю та морили тим, від чого намагалися спастись тюремники коючи злочин. Іронічно.

— Хей! - з-за кута коридора показалась знайома статура. Вже потім слабке денне світло дозволило розгледіти Меланине обличчя. - Сьогодні вечері бути. Так що не барись. - строгим голосом промовила дівчина.

— Все добре. Тут нікого немає. - Рома посунувся до краєчка лавочки жестом показуючи місце, де можна сісти.

— Добре. А то я так виморилась з цими податками. - вже м'якше промовила вона.

— На тобі й лиця немає. - Ромі було нудно сидіти в цих коридорах та з далеку дивитися на худі фігури посеред пустої кімнати. А от Мелані скучати не було часу, тому, вирвавшись з лап постійних турбот, вона приходила на вахту до нього. Там відпочивала і лише там могли майже спокійно говорити.

— Але все одно гарна, так?

— Звісно так! - на обличчі хлопця засяяла ласкава посмішка.

— А в тебе іншої відповіді не було. - зовсім зморившись Мелана поклала тяжку голову на плече парубка. Все як завжди: заморені голодом та холодом селяни лежали на підлозі кам'яної кімнати. Ждали своєї смерті чи закінчення вироку. Він був не довгим, але за цей час багато хто помирав чи сходив з розуму. Як зараз - якийсь бідняга бився головою об стіну.

— Все ще не дозволяють заходити в камери?

— А з чого б їм це дозволити?

— Наприклад заради здоров'я громадян підземелля. - тихий сміх дівчини та парубка розлився коридорчиками з поганим освітленням.