2

Щойно приїхавши з об'їзду селищ Мелана пішла в казарму. Вона прямувала через безліч розставлених наметів. Деякі з них зроблені під спальні, деякі - столові. Найменше тут пунктів допомоги. Головні командири вважають, що їм, армійцям, лікування не потрібно. Видають бійцям цика і все, роби, що хочеш.

— Ей! А ну почекай! - десь ззаду почувся голос знайомого Лукаса.

— Ну що тобі треба? - невдоволено промовила Мелана, але все ж таки зупинилась, аби  великопузий чоловік порівнявся з нею.

— Прохали передати, що вечері сьогодні не буде.

— Знову? Вже вкотре на неділі... - Новоприбулим та трохи вище за статусом армійцям вже втретє скасовувати вечері. Продовольства було мало, вже декілька років неврожаї.

— Знову... - Зітхнув не молодий Лукас великих форм. Як же він любив попоїсти, дівчина не розуміла, як він тримається в армії так довго, адже дратися не вміє, тільки їсть та іноді приносить погані вісті.

Мелана не бажаючи далі продовжувати розмову пришвидшила крок в напрямку свого намету. Точніше не зовсім свого, вона його ділила ще з дев'ятьма армійцями.

В середині стояло десять койок по п'ять з кожної сторони, біля кожної по тумбочці, раніше, мабуть, з темного дуба. Маленькі доріжки, що ведуть до кожної койки, по яких можливо пройти лише одному в ряду.

— Ей, Мень Джу, вечері не буде, можеш не наряджатися! - на дерев'яній не зручній койці сидів непримітний парубок азіатської зовнішності. Одягнутий в сорочку явно велику та штани такі ж величезні, він намагався якось прихорошитися.

— Знову? - Питання риторичне, але Мелана відповіла.

— Знову, чувак! Так що сьогодні відбій.

Мень Джу спідлоба глянув на дівчину. Вони жили в одному шатрі вже як з пів року. За цей час здружилися добре, саме тому по стиснутим губам подруги він знав, що дівчина сильно невдоволена.

— Тобі ж краще. План відмінився. - зітхнув парубок.

— Та я б краще повечеряла і привела Жанну до тебе, ані ж ось це. - вона обвела руками кімнату.

Мень Джу подобалась Жанна, сильна жінка, Мелані вона теж приглянулась. В армії є люди, це її підбадьорювало. Звичайно, тут є виродки, їх більшість, але є адекватні, розумні - Мень Джу, Жанна, Рома, вона сама. Мелана не знала з чим це пов'язано. Може вони такі ж як і сама Мелана з Ромою - намагаються втекти. Проте тут явно щось не чисто.

— Я цілий день не бачив її прекрасних очей, мабуть, теж по селах їздила?

— А чого ти в мене питаєш? Мені список не давали зі словами:" Щоб вивчила і сказала Джу чи їде його любов по селах" - видавила з себе грубий голос з наказовим тоном.

— Ех ти... От сама ж така, а наді мною жартуєш!

— Хто? Я? Не мели нісенітниць.

До тепер в пусту палату зайшли розлючені армійці :

— І що тепер! Я хочу жрать, цілий день батрачив на полі! - м'язистий чоловік кинув подушку в дівчину, стояла близь нього.

— Та годі тобі, вже не в перше, повинен звикнути. - Відповіла та дівчина і положила подушку на її місце.

— І справді, Добродію і так не легко...

Вони ще там щось теревенили, перемивали кісточки головнокомандувачам, а Добродія лише нахваляли за хороші вчинки та турботу про них.

Мень Джу змінився в настрої, трохи насупив брови, рухи набули різкості. А Мелана лише натягнула на своє лице вираз невдоволеності та похмурості. Вони ніколи не могли говорити про своє в присутності інших армійців. Їх би не зрозуміли. Тут ніхто не говорить про кохання та дружбу.

— Мень Джу, є справа в мене. Я піду. - промовила Мелана строгим голосом та пішла геть с палати, не любила, ділити її з армійцями. Терпіла їх лише в ночі.

На наступний день розпочався як завжди - о шостій годині. Вони вийшли з наметів построївшись в рівні шеренги, які тільки могли собі дозволити серед кривих доріжок.

"Добродієві служимо до своєї смерті.

Лиш вірними Добродію будемо безсмертні.

Служити будемо відважно,

Не здамо друзів та Добродія, коли нам страшно."

Всі приклали зворотну сторону долоні правої руки до лоба, а ліву випрямили по стрілках штанів. Так вони показували, що вірні Добродію не серцем, а мозком, адже тут всі вірили, що души немає, є лише мізки, які вирішують що відчувати, як рухатися, що говорити.

Після співів всі розійшлися по шатрах заправляти не зручні ліжка після яких завжди боліла спина, потім голодні та не повечерявши швиденько почовгали в столові.

Вони були більшими, як чотири спальні палати армійців. В ряди розставлені столи на шість персон. Теж з дерева. Всі були брудними, армійці, що по черзі готують, вважають принизливим витирати після інших столи, тому там засохлі кусочки каші чи липке все від компоту.

Мелана сіла, як завжди, за стіл з Мень Джу. Вони лише переглянулися і прийнялися за їжу, яка в глиняних мисках вже стояла на столах. Було гласно, всі перекрикували одне одного, аби їх почули. Деякі сміялися, інші сварилися.

Мелана не піднімала голови. Не хотіла зустрічатися ні з ким поглядом, не в настрої для сутичок чи простих гидких розмов. Поки не почула рідний голос.

— Доброго ранку. - Тихо сказав Рома сідаючи біля дівчини.

— Доброго. - вона легенько посміхнулась і прийнялась за їжу. Сьогодні якась не смачна не солена каша та солодка вода.

Після ранкової трапези Мелана взяла зошит, в який записувала селян вчора, олівець та попрямувала до розвалини-карети.