Частина третя. Глава 1

***

— Куди ти несеш?! Зовсім з дуба впав? Воно ж загниє! - худорлява жіночка сорока років на вигляд показала рукою в напрям сінника. — Туди неси! Ти знаєш куди треба?

— Та знаю, мам. Все добре буде. - м'язистий хлопець взяв в'язаний ківшик накритий тканиною та поніс за наказом матусі в сінник.

— Ох, біда моя... Джеральд! Ти де? - жіночка забігла в малесеньку домівку, обдивилася всі крихітні кімнати, а свого сина так і не знайшла. — Джеральд?

— Мам, він пішов у ліс. - кричав з сінника хлопець.

— Що, знову? В який? - матуся забігла в сінник, очі перелякані. Минулого разу похід Джеральда був не без наслідків. Його там мало не з'їли кори - худющі потвори, завжди голодні. Менший син завжди бігав від домашньої праці, не любив цим займатися.

— Не знаю. Наче в сторону Мертвого.

Очі матері розширилися ще більше від страху. Вона швидко вибігла з сінника та хотіла вже прямувати до Мертвого лісу, як Карл, старший син, її зупинив.

— Мамо, ти знаєш його. Він не дурень, щоб заходити в саму гущавину. Зараз десь по окрайку лісу бродить, виглядає кор, все добре.

— Ти що, забув, що трапилось минулого разу?!

— Не забув. Але ввечері приїдуть наглядники й ти знаєш, що сам я не впораюся.

Матір так і не заспокоїлась, але пішла перевіряти в сінник місце схованки пшона.

***

Йшов третій рік перебування Мелани з підземеллі та рівно п'ятсот шістдесят днів в армії Добровольця.

За весь цей час її навчили мінімум поз самооборони та максимум нападу, а ще більше - вбивств. За цей час дівчина лізла зі шкури, але намагалась втертися в довіру головнокомандувачів. В неї виходило. Тому вона вкотре їде в місцеве селище збирати данину. Це краще, аніж сидіти в казармах та чекати на їжу в компанії йолопів, а ввечері та вранці співати пісні для Добродія.

Вони вже майже приїхали в село, радості не було в серці, як це було першого разу. Побачити людей у яких колір очей не червоний, а як у звичайних - зелені, карі, сині. Аби її пускали на такі рейди в селища дівчині прийшлося сильно трудитися, не тільки фізично, а й морально.

Спочатку вона спостерігала за армійцями, копіювала їх міміку, жести, інтонацію - все, аби тільки не вивідали, що вона ясно мислить, та готується до втечі. Рома теж слідкував за ними, в нього виходило краще вдавати з себе вірного Добродію. Але коли діло доходило до вбивств чи звірств, які іноді траплялися чи в казармах, чи будь-де інде він не міг вдало удавати середньостатистичного армійця. Його завжди нудило, очі яскравішали від ненависті до цього міста, в такі моменти Мелана зажди прикривала його собою. В неї набагато краще виходило стримувати себе під час таких ситуацій.

Та не треба таїти, що іноді, по плану, вона сама ставала причиною драк, іноді вбивств, але не її руками, а руками інших армійців, яких вона вдало під'юджувала одне на одного. Ромі це не подобалося, він говорив, що так не можна, це не гуманно, але гуманності в цьому світі ніколи не було і добитися чогось свого йдучи дорогою людяної поведінки було не можливо. З цього приводу в них часто виникали суперечки, але як не крути кожен розумів одне одного, томі їх сваркі закінчувалися вибаченнями.

Їх карета під'їхала до першого дому. Ця малесенька домівка була на окрайку селища, в таких хатинах жити навряд хто хотів. Кори, зовсім рідко, чи юроди - чотирилапі потвори схожі чимось на вовків з'являлися на окрайках частіше. Зжирали худому, розвалювали сінники, а в центр селища не забігали, великий шанс їх побачити. А вони не любили коли на них хтось дивився.

— Добридень, панночко. Є чим Добродія заощадити? - запитав кремезний армієць у не молодої на вигляд жіночки.

— Так, є трохи, але ми й самі від голоду пухнемо, тому не багато. - з награною ввічливістю та посмішкою говорила жіночка.

— Звісно не все давайте, ми ж не звірі якісь. - все той же армієць промовляв. він завжди говорив з людьми. В нього краще за всіх виходило контактувати в людьми, жертв так було менше. А Мелані робота досталась не кропітка. Лише дізнаватись Фамілію та ім'я, рік народження і ставити галочку, що ще жива.

Записували вони всіх селян кожного разу, тому що в цих місцях, в підземеллі багато народу гине, тому й приходиться робити перепис населення раз на місяць.

Жіночка провела армійця в дім, довго чекати не прийшлося, в руках у нього була невеличка хустинка, через яку продивитися вміст було не можливо. Після цього загін з чотирьох осіб пішов передивлятися дім та пристрої, може щось сховали, а в цей час Мелана записувала дані.

— Доброго дня, пані. - їй не потрібно було говорити, що робити далі жіночці.

— Доброго. - все та ж награна посмішка. — Єлизавета Фрідріх вісімдесят дев'ятого року. - Жіночка почекала поки цю інформацію запишуть в зошит. А потім продовжила диктувати:

— Джеральд Фрідріх дванадцятого року. - пауза. — Карл Фрідріх сьомого.

Мелана записала все в зошит та хотіла оголосити загону, аби їхали далі, але до дому підбіг хлопчик, мабуть, син Єлизавети.

— Синок, йди в хату!

— Чому це, я хочу подивитися на це дійство.

— Карл! Йди сюди та забери брата! - схвильовано гукала старшого сина мати, той вибіг з дому схопив малого та повів у дім. Вже зовсім тихо було чути:" Та вони ж грабують нас! Ці виродки грабують!"

Мелана була згодна з розумним хлопчиною, все, що вони зараз роблять не приведе ні до чого хорошого, але такі правила, їх не знищити допоки в підземеллі царює Диявол.

— Вибачте його, він ще зовсім малий ніч... - її обірвали на полу слові. з сарайчику вийшов розлючений командир загону, ніс в руках плетений кошик з напівповним мішком борошна.

Чорт, ну краще сховоти не могли? Малана почала турбуватися за сім'ю. В таких ситуаціях або б'ють, або вбивають.

— Ой, це... А де ви знайшли? Я не пам'ятаю, щоб у нас таке було. - посмішка жіночки так і хотіла зникнути з обличчя. Скажений командир в мить скоротив між жіночкою та собою дистанцію, не давши договорити врізав кулаком по обличчю. Бідна жіночка викрикнула, розпласталась по землі.

— Ти ще смієш нас обманювати?! - він завів руку для удару. Серце Мелани утискало від безвихіддя. Якщо вона зараз скаже слово проти, її так же заб'ють.

З хати вибіг маленький хлопчик. Він щось кричав наближаючись до матусі, хотів захистити. Таке було не рідкістю в сутичках. Кожного разу так хтось помирав. А Мелану розщепила ненависть до командира, вона збиралась з силами, аби сказати, що їм пора їхати, адже не встигнуть до заходу сонця...Де наше не пропадало!

— Кома... - як побачила, що нелюдь-армієць вже вдарив хлопчика і той відлетів до стінки хати. Вона запізнилась.

— Я забираю з собою! - жестом вказав на кошик.

— Так, звісно. - бідна матуся повзла до свого сина, над яким вже стояв один з армійців, перевіряв пульс. Хоч би був живий. Хоч би вижив. думала Мелана. — Викреслюй!

Надія пропала. Матуся обіймала сина, благала прокинутися, відкрити очі. А задоволений командир побрів до карети з борошном, закинув кошик  в одну зі скринь та приказав двигатись до нової сім'ї.