5

— Ти прийшов. - Мелана сиділа метеляючи ногами на краю обриву.

— Відчув павутинку, що трапилося? Все вийшло? Як себе почуваєш?

Дівчина дивилась на свої долоні, тут, уві сні вони були цілі, недоторканні. Лише слабі відляски болю відчувала справжнім тілом. А в тому, в якому вона зараз, безформенному, якщо захотіти, відчувала себе пушинкою. Ноги наче й ніколи не торкалися квітів та трави на їх улюбленій з Ромою галявині.

Ніколи вона уві сні не відчувала тепло сонця і тепло рук єдиної людини якою вона дорожила понад усе. Мелана в цьому тілі наче літала на відстані декількох атомів. Єдине, що вона могла відчувати - емоції. Іноді теплі, приємні, такі емоції вона відчувала лише з Ромою. А іноді - неприємні до болю в серці, до скреготу зубів та гудіння в голові. Так вона почувалась майже завжди, коли відкривала очі та жила, дихала тим повітрям, що наче травило легені.

Адже саме через неї матуся померла. Якби не мої сльози, я б змогла зібратися з думками, зупинила б кров та відбилась від тих потвор рОдів. Чому я можу радіти, а матусине серце не качає кров по венах, не проживає різні нмоції? І не важливо чи хороші вони, чи то ненависть! Вона повинна була жити...

— Що ти робиш? - Рома сів з боку від неї, схвильовано взяв Меланку за руку. — Що трапилося? - Мелана сиділа та сама того не розуміючи дерла долоні. Чи то природний вибір, чо просто всесвітсня несправедливість?

— Все добре, розмірковувала над планом. В тебе вийшло? Тобі додали години в кабінеті ката? - Мелана все ще не відкинула думки подалі. Чи може і немає ніякого Всесвіту? Лише одна фізика, космос, що зовсім не безкрайній та простий збіг обставин.

— Так, я зміг. Було не легко насправді той громила мене мало не задушив, - дівчина схвильовано глянула на нього. — але інший вартовий мене, можна сказати, спас. Я взагалі спочатку подумав, що та гора м'язів мене збиралася обійняти, я аж здивувався, поки не відчув, що моя шияось-ось трісне. - він нервово засміявся. Мелана розуміла, що коли він так хихоче це лише знак тому, що Рома сильно нервує. Він наче намагався заспокоїти Мелану жартами та сміхом, але тим самим лише видавав свою напругу.

Мелана зрозуміла, що Рома далеко не боєць і тим паче не воїн. Вона сильно хвилювалась за його долю.. Якщо вони не зустрінуться в армії якомога швидше, то його там просто вб'ють, зацькують.

— Але ти не переймайся, - він ще сильніше стиснув руку Мелани. Рома знав куди більше, аніж думала Меланка. Вона може й намагається скрити невдоволення, яке проявляється через щільно стиснуть губи, радість - через дотики до нього, злість - через стискання кулаків, нервовість - через бігання очей, та що саме неприємне, це намагання вчинити собі біль, але їй не вдається приховати свої емоції.

— Нам потрібно, мабуть, в один  день здатися до мозгоплава...

— Потім і в нього в один день здатись в армію. - закінчив Рома. Може й він міг зрозуміти Мелану з півслова, але це не той випадок. Дівчина на кожній зустрічі розповідала план, перекроювала його, бо він "ненадійний", а потім залишала його незмінним завдяки холодного розуму Роми.

— Тебе сильно побили в ката? - Рома ніколи їй не розповідав яке до нього відношення ката, чи сильно він над ним знущається, чи намагається зберегти таку гладеньку фарфорову шкіру.

— Ні, жити буду. - відбився жартами парубок. — Як же я хочу піци з ананасами, душу б продав хоча б за шматочок.

— Твоя душа і так в лапах Диявола та ще й за просто так. - Мелана злобно хіхікнула.

— Душа моя лише твоя, а от якщо все ж таки я зможу з'їсти шматок піци, з тобою ділитися не буду. - Рома легко зітхнув, нарешті вони знову розмовляють про прості речі.

— А я все одно її не люблю. Не розумію, як можна їсти піцу з ананасами. Це ж блюзнірство!

Вони ще довго сиділи на краю обриву обговорюючи погоду, чи куди б їм зараз злітати. Так і не придумавши вони стежили за пекучим Сонцем, що невпинно йшло за обрій давати тепло свого проміння іншим людям.