5

Мелана проснулась вже в заповненій кімнаті людьми, всі вони були закутими в кайдани до стін. А у тих, хто сидів в середині тісної кімнати були найдовші кайдани, що заважали біля стіни сидівшим. Кімната була з такого ж каменю як і в її сні, в тому, в яких були бабці.

Боліла голова, вона зовсім нічого не тямила. Чесалися ноги, на тих місцях за які хапатися ті потвори та залишали після своїх рук сильні опіки. Опіки? Мелана судомно з лежачого стану підвелась, оглянула урази...

— Мамо? - дівчина згадала весь жах.  Крик. Шепіт. Сходини. Кров.. — Мамо... - Мелана згадала все: її зелені очі, а в них страх та любов, тих потвор, що її лупцювали, ту мить, коли звірі вдарили матусю об стіну.. ту кров, кров яку вона навіть не намагалась зупинити. Це я винна! Я виннна, що вона померла! Я!

По щоці покотилась одинока сльоза, а потім ще і ще, і вже вона сиділа на холодній підлозі закута в кайдани та кричала від люті, кричала не своїм голосом, заливалась слізьми.

— Ей, крихітко, тихіше, харе тут нюні пускати.

— Хай поплаче, не чіпатй її.

— Що "хай плаче"? Хай не плаче! Мене вже нудить від цих нюнь.

— Затулися.

***

 Крик. Шепіт. Сходини. Кров. Крик. Шепит. Сходини. Кров. Крик. Шеп..

— Вставай. - Мелана апатично сиділа не здвинувшись з міста. - Вставай! - вартовий буцнув ногою дівчину, та впала без спроб піднятися.

Вартовий підняв її, відімкнув кайдани, потягнув на вихід.

...іт. Сходини. Кров..

— Стій і не смикайсь. Хоча яке "Смикайся", овоч. Ха-ха. - вартовий тицьнув їй пальцем в лице, в щоку, на якій були вже майже зажиті синці.

Він повів її далі, відкривались двері, змінювались напрямки, але коридори все одно були наче з одного змальовані. З обох боків в коридорах були металеві двері та лише через решітку можна побачити такі ж тісні та холодні приміщеня. В одному з таких сиділа і вона.

Ще один поворот, ще один коридор, сходи вниз, коридор, двері..

Вона знала цю дорогу вже як свої п'ять пальців, чи точніше сказати - чотири пальці. Їх цими коридорами вели в пекло. Там над ними знущалися. Знищували їхнє "Я". Примушували їх змиритися з тим, що вони - раби. Примушували їх приєднатися до армії.

Її затягнули в одну з тисяч кімнат для тортур, посадили на стілець, прив'язали.

Зелені очі, шепіт, її посмішка, шепіт, її голос... Крик. Удар. Кров... її тепло...

— Привіт, любонько! Все така ж мовчазна як і вчора? Чи вже подумала над своєю поведінкою? - солодощавим до нудоти голосом весело промовив кат. Побачивши, що реакції немає, худорлявий чоловік в колись булому халаті вдарив дівчину, але у відповідь отримав лише мовчання.

***

— Добре, любонько. - чоловік взяв вже брудний скальпель.

Сьогодні я її точно змушу говорити. Але як? Єдине, як вона реагує на біль - плаче та сміється. І чого б їй сміятися!? Як мене це бісить, так і видрав би їй очі.

Чоловік наніс перший поріз вже на шрамі від найпершого порізу. Він пам'ятає, як ця дівка ревіла, зовсім не звертала на нього уваги, а якщо звертала, то лише називала всілякими жалюгідними словами. Ці слова зовсім його не турбували. Він давно звик чути у свою адресу крики та різні лайливі слова. Але ж він не такий! Розлючений спогадами він встромив скальпель дівчиські в ногу. А вона лише трохи пискнула, ледве посміхнулась і знову заридала.

 Це моя робота! Я працюю! Я не такий, яким мене називають!

— Ясно!? - він ще раз встромив скальпель в ногу.  Нічого, заживе!

***

Мелана відчула різкий біль в нозі. Цікаво, це таке відчувала матуся? Потім ще раз. Потім їй водили ружучими предметами вже по зажившим шрамам. За цей час Мелана вже звикла до болю. Гірко посміхнувшись вона підняла очі на свого ката.

— Добрий день, любонько! Як поживаєш? - вражений кат удав, наче нічого до цього не було. Наче ті хвилини чи годину тортур були несправжніми. Наче вони тільки зустрілись. Кат сховав скальпель за спиною.

— Сьогодні ти в настрої розмовляти?

 Сьогодня я в настрої плюнути в твоє мерзенне личико. Мелана посміхнулась, спочатку тільки губами, не показуючи зуби, потім посмішка показувала йому білі зуби, такі йому ніколи не бачити у своєму роті. Всі, що лишилися - гнилі. А ноги були криві та майже не здатні до ходьби. Мабуть, в свій час його добряче катували.

— А ти в хорошому настрої, любонько. - він посміхнувся, трохи нагнувся до неї, підняв руку, мабуть, хотів погладити, але Мелана з усієї сили плюнула в нього. Його обличчя набуло люті.

Кат виглядав як скажений. Поклав скальпель на стіл та почав гамселити пристебнуту до стільця дівчину. Мелана лише розсміялась, а потім втратила свідомість.

Точно труп її тягли в камеру, бросили з плеча на підлогу, прикували до кайданів.

— Знову провокувала.

— Вона просто не в собі. Облиш її.

— Її так вб'ють. - маленька дівчинка підповзла до Мелани та поклала її голову до себе на коліна.

— Значить так потрібно.