4

Мелані стало трохи легше після якоїсь таблетки, яку дала їй мати з тремтячих рук. Матуся все дивилась в очі доньці та не розуміла, що трапилось з кольором  райдужок навколо очей. Вони почервонілх, стали багряними, при яркому освічені були навіть чорними. Очі Мелани тепер точно дзеркало, подивишся в них і на багряному фоні, наче в пожежі, побачиш себе.

— Люба, як ти почуваєшся? - матуся запитувала вже в котрий раз, а донька лише посміхалась та говорила:

— Все добре, не турбуйся. - вона взяла матусю за руку, - мені вже краще, взагалі з кожною хвилиною відчуваю все більше сил. Все добре.

— Ці чортові лікарі вже запізнюються, так довго їдуть, наче в нашому городку є кілометрові пробки! Полеж ще трохи, а я піду та досмажу картоплю нам на сніданок, добре? - матуся намагалась не показувати страху за здоров'я доньки, тож стримуючи сльози поцілувала Мелану в лоб насилу побрела готувати сніданок.

Мелані не вдалося заснути, вона то провалювалась в небуття, то сповнена сил стримувала себе, аби не підкорити світ до своїх ніг. Весь цей час вона стежила за годинником на прикроватній тумбочці, пройшло лише двадцять хвилин з уходу мами на кухню.

Бум! Двері відкрились, чи закрилися, не зрозуміло. Якесь шипіння.

— Хто ви?! - переляканим голосом запитала матуся. - Ай!

Кроки. шепіт.

— Ви хто такі!? Що вам потрібно!? - матусин голос ставав ближче, як і шипіння. Воно розросталось, ставало гучнішим, страшило та поступово заполоняло всю кімнату Мелани.

— Мам? Все добре? - дочка піднялась з ліжка, вже хотіла направитися в кухню, але на порозі побачила дві фігури, майже прозорі і матусю.

— Доня... - матуся по сходинках побігла вгору, вгору до своєї доньки. Вона бачила лише свою любу кровинушку, а донька бачила слід долоні на щоці матері.

Мелану ті дві потвори запхали назад в кімнату. Та вдарилась спиною о стіну, коли її товкнули. Матуся настигла ту призрачну фігуру та почала колошматити її. Але те створіння лише посміхнулося, підняло руку..

— Мамо! - Мелана бігла до неї...

... підняло руку, піднесло до голови матері, яка тільки знову намагалась завдавати удару...

— Ні!

... вдарило головою матусі об стіну і та покотилась сходинками вниз залишаючи собою лише кровавий слід на стіні та люблячу посмішку в серці доньки.

— Ні-і, - Мелана тільки перетнула кімнату та стояла на проході окам'янівши, - мамо? - донька спустилась вниз, - мамо? Мамо! - очі налилися сльозами. Все, що вона перед собою бачила, бездиханне тіло матері, її скляні зелені очі.

Мелана трясла її за плечі, намагалась зробити внутрішнє дихання та силкувалась не замітити ту червону пляму, що тільки збільшувалась в розмірах біля голови її матусі. Намагалась не помічати поломані кінцівки та люблячий взір, яким вона дивилась на доньку коли її вдарили о стіну.

Донька заливалась слізьми. Її трясло, серце пошматоване відмовлялось битися, але мізки його змушували далі нести потік крові по венах. Вона відчула гарячі руки які її намагались підняти. вВдчувала як ставили її на ноги, а зрозумівши, що йти добровільно дівчина не буде, почали силком  тягти  до виходу.

Вихід був з кухні. На кухні є ножі. На серці закарбувалась ненависть.

Мелана намагалась стати на ноги. Дала зрозуміти тим чудовиськам, що зможе йти сама. Вже на кухні різко вирвалась з мертвої хватки тих потвор та добігти зуміла лише до столу. До столу за яким вже стояли миски з жареною картоплею... Та ще неприбраним ножем після чистки!

Мелана вчепилась за стіл. Руки, що мертвою хваткою вцепилися за ноги становились все гарячіше та почали пекти, намагаючись відягнути її від столу. Давай! Ще трохи! Давай, ну же!  Ніж в руках. Вона дозволила стащіти себе зі столу, а коли її підтягнули ближче аби підняти , вона з замахом завдала удару. Але її опередили, вдарили в обличчя ще більш гарячими руками, шкіра на щоці зашипіла.

— Я вб'ю вас! - Мелана вже без ножа ще раз зробила замах, - Я вб...

Її ударяли ще раз і ще, вона вже давно втратила свідомість, а ті потвори наче сміялись та ляскали по щоках, точно знущаючись з неї.

***

— Та досить, вже не так цікаво, коли вона напівдохла ха-ха-ха. - по кухні розійшовся сміх.

— Почекай! - один з них відпустив ногу триклятої дівчини, через яку вони пропустили свій вихідний! Він підійшов, нагнувся над мамашою дочурки та злизав кров з підлоги.

— Фу, яка гидота! - род сплюнув кров. - Навіть не пробуй! Терпка та занадто солона. Ходімо.

І вони потягли дівку в раму.

Дім опустів.