Глава 14

— Сьогодні значно краще, грандо Люсіє, принаймні вже не спалили вщент усе дерево! — Віль задоволено труснув рудими кучерями, тренування з дівчиною не минули дарма. Стоячи посеред галявини, споглядав частково спалене Людмилою дерево. — Вміння зосереджувати свою магію вогню на певному об’єкті доволі важливе, бо ненароком можна спалити все навколо! Отже, на сьогодні досить, — обернувшись, зиркнув в бік Авенріра, який цієї миті наближався до галявини. — Випийте-но трохи водички й відпочиньте, попереду у вас заняття з грандом Авенріром.

— Я вельми рада цьому, — Людмила скептично хмикнула, хоча зрадницьки здригнулося серце. І чому ж так реагує на цього чоловіка? Окинувши поглядом кремезну постать мага, мимоволі зауважила, що йому личить сорочка з чорного шовку із короткими рукавами. Верхні ґудзики розстібнуті, крізь тонку тканину проступають рельєфні м’язи, смоляні коси зачесані назад і зібрані в тугий хвіст.

«Наче кіноактор, або рок-зірка…» — Людмила нервово ковтнула слину й зашарілася, різко відводячи погляд. Хай там як, але вродливий той ведмідь!

— Вітаю, гранде Віле, — наблизившись, прохрипів Авенрір. — Вітаю, грандо Люсіє, — стримано кивнув до зніяковілої дівчини. Чомусь цієї миті вона ладна провалитися під землю від важкого, немигаючого погляду мага, попри хвилювання огорнуло вогняною хвилею та мурашками. Вже й сама себе картала через дивні, неконтрольовані емоції…

— Вітаю, гранде Авенріре! — Віль радо кивнув. — Гранда Люсія виявляє певні успіхи у заняттях, вже поступово опановує свою енергію… Звісно, допускати до навчання в академії ще рано, але…

— Щодо цього не варто поспішати, нехай цілковито навчиться контролювати і стримувати свою магію вогню, — чоловічий погляд зупинився на округлому вирізі зеленої сукні Людмили. — Гаразд, гранде Віле, наразі ви вільні, — зиркнув на мага вогню з-під насуплених брів.

Кивнувши, Віль попрямував з галявини в бік палацу, а Людмила застигла, дивлячись йому вслід. Вже й ладна дивитися, куди завгодно, лише не на Авенріра, який застиг перед нею за кілька кроків кремезною скелею. Чомусь пригадався той вальс, у якому кружляли на бенкеті, палкі дотики до тіла…

«Брр… Не про те думаю!» — гучно видихнувши, Людмила опустила голову.

— Отже, розпочнемо наше заняття, — низький, хрипкий голос проймав дивним тремтінням. — Як відомо, сильні маги мають здатність створювати портали. Варто перевірити, чи маєте ви таку здібність. Завдяки порталу є можливість пересуватися у просторі без транспорту, це дуже зручно, хоча такі дії потребують додаткових енергетичних ресурсів, — хмикнувши, відвів погляд.

— Мабуть… Поки не знаю… — дівочі щічки мимоволі спалахнули, присутність цього чоловіка бентежила.

— Зараз спробуємо створити невеличкий портал і переміститися до воріт палацу, — наблизившись, Авенрір застиг за спиною нерухомої Людмили. Так близько, навіть його важке дихання відчувалося. — Простягніть руки, заплющте очі й уявіть собі ворота палацу, те місце, де треба опинитися.

Дівчина покірно простягнула руки й заплющила очі, як же важко зосередитися, коли за спиною той клятий ведмідь! І чому в його присутності тремтять кінцівки та серце в грудях завмирає?

«Досить вже, Людочко, в нього є наречена… доволі ревнива наречена, яку він кохає…» — вже й сердилася на себе через недоречні думки, раптом в уяві замість воріт палацу постав королівський заповідник, де маг знайшов її сплячою…

Людмила налякано зойкнула, коли раптом огорнуло сріблястим сяйвом й різко затягло у воронку. Розплющивши очі, вона скрикнула вже від болю, адже опинилася саме в заповіднику і не будь-де, а посеред декоративних квітів м’ясоїдів! Зголоднілі мушлі відразу накинулися на дівчину, котрась з них вкусила гострими зубами за ногу.

— Грандо Люсіє! Я ж просив уявити ворота палацу, а не заповідник! — злісно гаркнув маг, який блискавично опинився поруч. Стрімко здійнявши Людмилу, висмикнув з пащі ненаситного м’ясоїда та поставив на ноги посеред стежини. — З тобою, дівчино, лише одні клопоти! — докірливо труснув головою й відразу простягнув до прокушеної ноги артефакт зцілення, невеличка рана за мить затягнулася й зникла.

— Гидота кусюча! — гнівно й налякано округливши очі, Людмила крикнула до м’ясоїдів, які завзято клацали зубатими мушлями. — Хотіли мене зжерти?! Дзуськи вам! — погрозила їм кулаком. — Навіщо вирощувати в заповіднику цю гидоту?! Це ж небезпечно, адже тут і діти гуляють!

— На відміну від тебе, навіть діти розуміють, що варто триматися чимдалі від цих рослин! — невдоволено буркнув Авенрір. — А якби ти, будучи в нетверезому стані тоді після бенкету, опинилася саме тут, серед цих квітів? — чоловічі губи раптом скривилися у сардонічній посмішці. — До ранку зжерли би тебе, охоче поласували би людським м’ясом…

— Вам смішно?! — гучно видихнувши, дівчина люто блимнула очима. — Нічого смішного тут не бачу! — дратувала її та їдка посмішка Авенріра, ще й знущається!

— Принаймні з тобою не сумно, Люсіє, — в чорноті чоловічих очей промайнули бісики. — Але вже радує те, що ти вмієш створювати портали. Навіть з першої спроби вийшло, не кожен маг може похизуватися цим… Отже, як я й казав, твоя енергія доволі потужна…

— Ну, хоч похвалили, нарешті, — Людмила іронічно зіщулилася, споглядаючи усміхненого чоловіка. 

— Не завжди ж сварити тебе, інколи вартуєш і похвали… - здійнявши брови, він невідривно й відверто роздивлявся її, а від того погляду кидало в жар.

— Авжеж, я аж на сьомому небі від щастя… — пробурмотіла злісно, войовниче уперши руки в боки. Хотілося показати цьому самовпевненому чоловіку, чого вона варта! Осоромитися вже встигла й неодноразово…

— Гаразд, Люсіє, а зараз зробите все, як слід, — обличчя мага раптом стало серйозним. — Зосередьтеся, нарешті, на воротах палацу…

Напружено видихнувши, дівчина знову заплющила очі та простягнула руки у спробі створити портал. Подумки уявила високі, ковані ворота й вивільнивши частину своєї магії, за мить опинилася саме там.