Глава 13

— Ваша Високосте, я й гадки не мав, що Люсія здатна на таке… — розгублено, винувато бурмотів Авенрір після гнівної розповіді принца. Ледь з-за обрію замерехтів світанок, Корвін негайно викликав його та Оґвара до своїх покоїв, а маги не забарилися. Відчували, що щось термінове, бо зазвичай Його Високість вів бесіди в приймальній залі.

— Як виявилося, здатна… — процідив крізь зуби Корвін, сидячи на ліжку в розхристаній сорочці та зі скуйовдженим волоссям. — Саме так віддячила за нашу гостинність… Як же пояснити усе моїй дружині? Вона в розпачі, не вірить мені!

— Я послав слугу за Люсією, зараз вона прийде сюди та нехай все пояснить, — Авенрір напружено зіщулився. На щастя, вже встиг скористатися артефактом похмілля і почувався бадьоро, хоча в голові роїлося багато запитань. Попри все, серцем відчував, що чужинка не здатна на підступ, але хтозна, як на неї вплинув випитий сихр? Пригадалося, як в гостьових покоях магетонського палацу споглядав її сплячу в одній білизні… Хай там як, а тіло в дівчини гарне, можливо, захмелілий принц спокусився? Ніде правди діти, і сам би піддався солодкій спокусі, не зважаючи на наявність нареченої Кайли… Вже й в серці закипав вулкан ревнощів та розчарування, невже Люсія сама залізла у ліжко до принца? І на що сподівалася? Роздер би на шмаття!

— Ваша Високосте, гранди Люсії немає в її покоях, — повідомив прибулий слуга, розгублено знизуючи плечима. Так і застиг біля дверей, витріщивши очі. — Навіть ліжко застелене, схоже, вона не ночувала там…

— Обшукайте весь палац та притягніть її негайно сюди! — люто гаркнув Авенрір, свердлячи поглядом збентеженого слугу. — Хоча… — раптом задумливо примружився. — В неї на руці мій браслет! — різко схопився на ноги. — Я її особисто знайду, навіть відстежуватиму шлях, яким вона ходила! Мій браслет залишає магічний слід, — вклонившись насупленому Корвіну, маг поспішно покинув приміщення.

Активувавши пошуковий артефакт, який реагував на браслет Люсії, Авенрір дійсно переконався, що дівчина не ночувала в своїх покоях, ба більше, вчора з бенкетної зали вона попрямувала надвір і до палацу не повернулася. Отже, запитання роїлися із швидкістю світла, куди ж зникла Люсія? Але вже хвилювало навіть не це. Якщо дівчина не ночувала в палаці, то хто насправді навідувався до покоїв принца і принцеси?

Стрімко крокуючи алеями, Авенрір вихором наближався до заповідника, саме сюди чомусь вів магічний слід. В серці зароджувалася тривога, а якщо з Люсією щось трапилося? Невже хтось посмів їй нашкодити? Ось вже й минув магічний полог, у страху мимоволі тремтіли чоловічі руки, уява малювала найжахливіші видовища…

Попереду у променях висхідного світила виблискувало плесо водоймища, нерухомо лежачу в густій траві Людмилу маг помітив ще здалека.

— Люсіє! — прохрипівши у страху, кинувся до дівчини, але за мить завмер. Скрутившись золотистим клубком, в її ногах спав дракончик Тай. Поруч, розпластавши тонкі крила, гучно сопів срібний здоровенний кажан. Маг відразу побачив порожній глечик, на зірваних листках застигли краплини вилитого тролячого сихру. — Світло Ясне… — опустившись навпочіпки, Авенрір торкнувся щоки сплячої Людмили. — Жива… — видихнув з невимовним полегшенням.

Відчувши присутність мага, першим прокинувся дракон. Важко здійнявши золотисту морду, невдоволено загарчав й дмухнув полум’ям в бік чоловіка. Мабуть, не бажав, щоб він турбував дівчину.

— Вгамуйся, п’янице! — злісно буркнувши, Авенрір простягнув до тварини руку з захисним перснем-артефактом, враз згасивши вогонь. — Люсіє! — труснув дівчину за плечі, здіймаючи з трави. Зрештою, вона кволо ворухнула рукою і скривилася, розплющуючи важкі повіки. Замість блакитного юнідарського неба чи Наталчиної квартири, яку сподівалася побачити після пробудження, витріщилася на гнівне обличчя мага. — Знову напилася?! Навіщо прийшла сюди?!

— Де я? — у хрипкому відлунні власного голосу голова розколювалася після важкого похмілля, з останніх сил зосередила погляд на Авенрірі. Знову сон? Вже й клятий ведмідь сниться! — Хочу пити, води… — в роті справжня пустеля Сахара, язиком ледь ворушить, а пересохлі губи шорсткі, мов наждачний папір.

— І як тобі не соромно? — злісно й докірливо гаркнув Авенрір. — Не досить того, що сама напилася, мов троль, наражаючи себе на небезпеку, ще й тварин напоїла сихром! Це ж рідкісні види тварин, занесені в Червону книгу Юнідара! В тебе в голові вітер гуляє, Люсіє! Одні клопоти з тобою, звідки ж ти така узялася?! — стиснув дужими пальцями її тендітні плечі, щодуху труснув, пропалюючи чорнотою погляду з червоними відблисками.

— То дайте мені вже спокій! — марно намагалася вивільнитися зі сталевої хватки мага, лише сильніше його розлютила. — Спати хочу…

— Ще й пручається! Хоч тішить те, що не ти намагалася звабити принца Корвіна! — видихнув їй в обличчя, обдаючи гарячим подихом.

— З… звабити… Корвіна? Я не… — не встигла договорити й лише зойкнула, коли Авенрір різким рухом здійняв її з трави, мов шкідливе кошеня, закинув на плече і стрімко покрокував алеями в бік палацу. — Негайно відпустіть мене! — безпорадно звисаючи головою вниз, споглядала світлу бруківку, яка розпливалася перед очима. Кепське, важке те похмілля! Зрештою, безсило звісила руки. Мабуть, цієї миті мала жалюгідний вигляд. Урочиста сукня зім’ята, заляпана брудом, на голові руда копиця сіна…

За кілька хвилин Авенрір опинився в покоях Людмили. Стягнувши з плеча дівчину, поклав свою ношу на ліжко. Схилився та сперся на кулаки обабіч її голови, невідривно свердлячи поглядом. Так близько той ведмідь, здавалося, за мить проковтне! І чому такий злий? Нависаючи моторошною скелею, застиг за кілька сантиметрів від її губ, а Людмила вже й не дихала у страху, лише очі округлила, навіть не кліпала. Лячно! Чому ж погляд в чоловіка такий дикий, наче в зголоднілого хижака?

— Про що лише думала, коли йшла до того заповідника, порожнеча тебе поглинай?! — гаркнув їй в обличчя. — Свою негідну поведінку пояснюватимеш принцу та принцесі! На щастя, хоч не ти була в їхніх покоях… — хрипко видихнувши, зрештою, здійнявся та простягнув до Людмили руку з артефактом похмілля, враз полегшуючи її самопочуття. Відразу зникла нудота, вгамувався головний біль. Схоже, в цьому світі п’яницям значно легше, не страждають від нестерпного похмілля. — Скажу слугам, щоб води тобі принесли, — не встигла Людмила й слово мовити, як здоровило карбованим кроком покинув покої.