Глава 12

— Це ж треба було так напитися… — картаючи себе, Людмила обережно спускалася мармуровими сходинками з центральної вежі палацу, хапаючись за ковані поручні. Нарешті опинилася надворі й судорожно ковтала ротом прохолодне повітря. Ватяні ноги зрадницьки запліталися, ще бракувало тут впасти! — Ну ти й п’яниця, Людочко… Жалюгідна нікчемо, ось ти хто! Ганчірка, об яку всі ноги витирають… Слабачка! Скрізь тебе переслідують негаразди, невдача… Так, ти невдахо, Людко! — через міцний хміль накручувала себе. Цієї миті почувалася жалюгідною, безпорадною й нікому не потрібною…

Вечірній сад осяювали магічні кульки-світильники, які зависали в повітрі, але охоплену відчаєм дівчину геть не тішила ця казкова краса. Плентаючись по алеї з глечиком в руках, вона прямувала у невідомість. Принаймні, цієї миті Людмилі саме так і здавалося. Вже й байдуже, що сьогодні вдень гуляла цими шляхами з принцесою Дарі, але в темряві не впізнавала місцевість.

«Ось заблукаю і зникну, нехай знову мене викрадуть якісь іншопланетяни! — вже й незчулася, як наблизилася до королівського заповідника та минула магічний полог. Неподалік від ставка, який виблискував сріблястим плесом, знесилено опустилася на траву. — Якщо вже пити, то пити!» — з цією думкою відкоркувала глечик та ковтнула гіркий сихр. Наче на початку бенкету цей напій здавався солодким, але чому зараз так гірчить? Байдуже! Кволо махнувши рукою, зробила ще кілька ковтків. Схоже, доведеться тут заночувати, бо до палацу не дійде…

Раптом Людмила налякано здригнулася, над головою промайнуло щось величезне. Здавалося, якоїсь миті аж протверезіла.

— Господи Ісусе… — у жаху витріщила очі, адже поруч на траву приземлився здоровенний кажан. Писнувши, він згорнув тонкі, сріблясті крила й наблизився, принюхуючись до глечика, який оторопіла дівчина тримала в руках. Блимнувши червоними очима, тварина завмерла в очікуванні, наче вивчала несподівану відвідувачку. Схоже, королівського кажана вабив запах сихру.

— Хочеш випити зі мною, друже? — сп’яніла дівчина вже геть не відчувала страху. Зірвавши якийсь великий, схожий на лопух листок, поклала на землю та вилила на нього трохи напою. Кажан бадьоро стрепенувся й відразу почав злизувати сихр. — Такий самий п’яниця, як і я… — важко зітхнувши, Людмила спостерігала за сріблястою твариною. — Пий вже, можеш і мною заразом закусити, дозволяю…

На цьому частування не завершилося. З густих чагарників почувся гучний шерхіт, до Людмили наближався золотий дракончик. Звісно, запах сихру привабив і його. Витягнувши шию, тицьнув мордою в дівоче плече, наче щось просив.

— І ти бажаєш зі мною випити, мій вогняний брате? — мимоволі замилувалася золотистою лускою, що виблискувала на величезній туші тварини. — Гарненький! Тільки на мене не дихай, не хочу перетворитися на вуглину… — зірвавши кілька листків, різким рухом вилила на них міцний напій. Вже за мить дракон задоволено вуркотів, куштуючи сихр, а щедра Людмила додала іще. Хіба шкода? Зрештою, ковтнувши з глечика залишки, рухнула горілиць у траву.

— Які зорі дивовижні… — ще кілька хвилин нерухомо споглядала вечірнє юнідарське небо, в якому сяяло сріблясте нічне світило. — Схоже на Місяць, але більш яскраве… — зітхнувши, дівчина заплющила повіки. Як же воліла прокинутися в Наталчиній квартирі, але в уяві промайнув образ Авенріра, пригадався сьогоднішній вальс, гарячі дотики до тіла. — Клятий ведмідь… — кволо й злісно пробурмотівши, поступово забулася міцним сном.

+++ 

— Авеліно, ти випадково не бачила нашу гостю, гранду Люсію? — сидячи за столом, стривожена Дарі звернулася до однієї зі служниць. Звісно, тривала відсутність Людмили її насторожила.

— Ваша Високосте, я бачила, як гранда Люсія йшла надвір, — мовила служниця, наливаючи в келихи гостей ягідний сихр.

— Схоже, дівчина втомилася й вирішила подихати свіжим повітрям, надто багато вражень за один день. Сподіваюся, знайде свої покої, адже сьогодні я їй показувала палац, — принцеса продовжувала спілкуватися з подругами, вже й не зважала на те, що Люсія ні з ким не попрощалася. Очевидно, дійсно неабияк втомилася та пішла відпочивати. До гості ставилася з розумінням, бо колись і сама опинилася за межею, покинувши свій світ… Важко було звикати до нового життя, зрештою, прийняла нову реальність.

Король з королевою попрощалися з гостями й попрямували до своїх покоїв відпочивати, чоловіки також здійнялися з-за столу, але їхні дружини вирішили ще трохи посидіти й поспілкуватися.

— Ваша Високосте, а де гранда Люсія? — поцікавився в принцеси захмелілий Авенрір, схоже, відсутність дівчини його також хвилювала.

— Очевидно, втомилася та пішла відпочивати, — знизивши плечима, Дарі кволо позіхнула. — Важко нашій гості, як же я її розумію! Гаразд, гранде Авенріре, слуги супроводять вас до гостьових покоїв, заночуєте вже в палаці…

— Дякую, Ваша Високосте, — похитуючись на ногах, маг кивнув. Звісно, треба ще наречену супроводити до її окремих покоїв. Мабуть, Кайла і не проти ділити ложе з Авенріром до весілля, але порядний чоловік дотримувався правил. До благословення Світлом у храмі й пальцем не торкнеться дівчини, варто поводитися пристойно.

Поглянувши з ніжністю на дружину-принцесу, Корвін також здійнявся на ноги. Нехай кохана поспілкується з подругами, не заважатиме. Неабияк втомленому принцу вже кортіло завалитися на ложе та забутися сном, насиченим видався день. Державні справи і численні зустрічі виснажили.

Служниці прибирали зі столу брудний посуд, а Золена не гаяла часу. Помітивши, що чоловіки покидають бенкетну залу, також хутко вислизнула з приміщення й вже поспішала до покоїв принца і принцеси. Отже, настав час випробувати своє зілля. Ковтнувши трохи з пляшечки гіркої рідини, за мить перетворилася на Дарі, навіть схожу сукню відтворила, з бордового оксамиту, оздоблену розсипом дрібних самоцвітів. Звісно, охоронці прийняли ельфійку за Її Високість та пропустили до покоїв без перешкод, а магічний полог завбачлива Золена непомітно зруйнувала за допомогою певного артефакту.