Глава 8

— Сідайте, Люсіє, зараз принесуть відвар з тістечками, — тепло всміхнувшись, принцеса кивнула на обшите оксамитом крісло біля круглого столика із кованими ніжками. В покоях Її Високості Людмила почувалася затишно, милували око пастельні відтінки інтер’єру. На мармуровому підвіконні в’юнилася дивна рослина, схожа на плющ із сріблясто-зеленим листям. — Кажете, ви прибули з України… — Дарі граційно опустилася у крісло поруч, не зводячи зі своєї гості зацікавленого погляду.

— Саме так, — Людмила всміхнулася у відповідь, відчуваючи в принцесі необхідну їй підтримку. Бентежило лише те, що саме в цієї особи доведеться потайки зрізати прядку волосся, чому би просто не попросити? Можливо, згодом? Не варто квапити події, адже мати Віртаса попередила, що жодна магиня ніколи не дозволить навіть торкатися свого волосся…

— Я також випадково потрапила сюди з України, колись жила в Києві, але… — принцеса задумливо зітхнула, пригадуючи ті важкі часи, сувору зиму в столиці, майже завжди холодні батареї в студентському гуртожитку і свою страшну хворобу, яка ледь не відібрала життя… — Я вдячна Богу, Світлу, що вчасно опинилася тут, в цьому світі.

— То ми землячки? — з такої несподіванки Людмила витріщилася на Дарі й застигла. Звісно, дівчина тут стала принцесою, хіба захоче повернутися назад?

— Схоже, що так, — Дарі здійняла порцелянове горнятко з ароматним відваром, який щойно принесла служниця. — Скуштуй-но рожеве тістечко, тобі сподобається, — кивнула на сріблясту тацю з солодощами. — І що там зараз відбувається… в Україні? Чи закінчилася війна? — напружено застигла в очікуванні відповіді, не зводячи з гості погляду. — Я назавжди запам’ятаю ті страшні часи, обстріли, коли сиділа годинами без світла у холоді…

— Війна? — Людмила задумливо насупилася. — Та вже давно закінчилася, я ще геть маленькою тоді була… Сама я родом з села і надовго запам’ятаю, як раділа моя бабка нашій перемозі! Тоді наше село майже тиждень святкувало цю подію, але війна принесла чимало смертей та руйнацій… Велика ціна тієї перемоги… — скрушно похитала головою і гірко зітхнула, стримуючи сльози. — Зрештою, окупантів вигнали з наших земель, а відбудовувати зруйновані міста допомагав увесь світ… Зараз в Україні мир і спокій, в нас потужна армія, значно покращилася економіка, а президентом стала жінка, уявляєш? За неї чимало людей проголосувало, навіть я! Завжди була впевнена, що саме жінка наведе лад в державі! Вона мудра, освічена, ще досі бореться з залишками корупції…

— Світло Ясне, скільки ж часу вже минуло в нашому світі… — Дарі задумливо похитала головою. — Ти заспокоїла мене, порадувала такими новинами… Жінка-президент в Україні…

— Саме так… І я волію повернутися додому, хоча мій коханий Микита виявився зрадником, навіть з квартири вигнав! Я бухгалтеркою працюю на фірмі, в мене гарна робота, яку боюся втратити… Ваша Високосте, благаю, допоможіть мені повернутися! Чи це можливо? — здійняла напружений, немигаючий погляд на застиглу принцесу.

— Наодинці звертайся до мене просто «Дарі», колись я була Дариною, — вона здійняла з таці рожеве тістечко з кремом у вигляді квітки. — Не поспішай повертатися, добре подумай… Якщо ти опинилася тут, то недарма… Навіть і гадки не маю, як би зараз зуміла жити без магії, — зітхнувши, Дарі відкусила шматок тістечка. — Обіцяю, щодо твого випадку поцікавлюся в нашої хранительки межі, можливо, щось порадить… Зараз вона нікого не приймає, в неї чимало справ. А ти поки залишайся тут, в палаці, матимеш окремі покої, як моя особлива гостя, — принцеса мило всміхнулася, із цими словами даруючи Людмилі надію на повернення. Гаразд, трохи зачекає. Можливо, не доведеться красти прядку волосся, звісно, дівчина цього не бажала.

Розмову перервав гуркіт дверей, які різко відчинилися й до покоїв влетіли вихором діти, а саме, хлопчик і дівчинка. На вигляд обом років сім, між собою неабияк схожі, очевидно, брат і сестра.

— Мамо, мамо! — відразу кинулися до принцеси на шию, обвиваючи тонкими рученятами. — Наш татко щойно повернувся!

— Сайрен, Сайрено, вгамуйтеся, — чмокнувши дітей в маківки, принцеса лагідно всміхнулася. — В мене тут гостя, Люсія. Привітайтеся, треба поводитися чемно!

— Я гранд Сайрен! — поважно мовив хлопчик, навіть вклонився. — Майбутній артефактор! Вітаю в нашому палаці, грандо Люсіє! — хмикнувши, труснув смоляними кучерями, поглядом сірих оченят уважно вивчав Людмилу. На малечі красувалася золотиста сорочка та чорні штанці.

— Я гранда Сайрена! — вигукнула дівчинка. — Майбутня бойова магиня! — круглим личком та зачіскою схожа на свого брата, лише носик більш кирпатий і вбрана в такий самий одяг.

— Це мої діти, вони двійнята, — Дарі кивнула на тістечка, на які неустанно зиркали дітлахи. — Беріть вже, скажу слугам, щоб іще принесли, — перевела погляд на усміхнену Людмилу, яка з теплотою роздивлялася потішних діточок. — Вони в мене бешкетники, вже й слуги натерпілися! Сайрено, — раптом окинула доньку строгим поглядом. — Чому ти вдягнулася, як твій брат? Де твоя сукня?

— Мамо, це в нас така гра! — завзято виправдовувалася дівчинка. — В такому вбранні слугам важко нас відрізняти, а ми…

— Знову ваші бешкетні ігри? — принцеса докірливо примружилася. — Сайрено, негайно перевдягнися в сукню! Батькові це не сподобається, а незабаром обід! Сайрене! — зиркнула на сина. — А що це в тебе в кишені?

— Спіймав срібного кажана! — з глибокої кишені штанців хлопчик вийняв маленьку тваринку, завбільшки з долонь. Дійсно, схожа на кажана, тільки виблискує сріблом, червоними цятками блищать круглі очі. Тоненько писнувши, те створіння вчепилося кігтиками в дитячі пальчики. — Це самиця, ми її назвали Меллі, як нашу придворну цілительку! Цей кажанчик, як і наша гранда Меллі любить м’ятні цукерки…

— Негайно відпустіть кажана на волю! — Дарі невдоволено насупилася й похитала докірливо головою. — Він наляканий, нехай шукає свою зграю! І більше так не робіть, зрозуміли?!

— Ну мааа… — розчаровано протягнув Сайрен, благально здіймаючи чорні брови. — Будь-ласка! Нехай Меллі залишиться з нами, ми її так довго ловили! Навіть сихр взяли з кухні, щоб заманити…