Глава 5

— Згодна, — Людмила ствердно кивнула, адже хапалася бодай за якусь надію повернутися назад, у свій світ.

Схоже, той блондин і дійсно не стане чіплятися, адже навіть не дивився в її бік, поспішно крокуючи коридорами палацу, а дівчина прямувала за ним. Опинившись надворі, вже й поспішала слідом вимощеними з білого каменю алеями.

Вкотре очі різали яскраві кольори, величезний палац ряснів барвистими вежами, над якими майоріли прапори з емблемою Магетонії, а саме, на блакитному тлі виблискувало сріблясте коло.

— А що, у вашому королівстві немає рослин? — Людмила поцікавилася у крокуючого попереду Віртаса, адже там, де вперше з’явилася, бачила густий ліс і барвисті квіти.

— Ми, магетонці, не вельми любимо рослини, — парубок гидливо скривився. — І без них в змозі створювати красу, поглянь лише навколо! — гордівливо здійняв підборіддя й окреслив правицею простір.

— Звісно, краса… — Людмила уїдливо хмикнула, адже не вважала красою надмірну строкатість довкілля. Обабіч білих алей красувалися якісь дивні статуетки, схожі на драконів, також і магічні ліхтарики-кулі, які ввечері освітлювали палац. — А куди ти мене ведеш? — боязко, недовірливо зіщулилася.

— До синьої вежі, там мешкає моя матінка, — відсторонено мовив Віртас. — На жаль, мій дядько-король покарав її та ув’язнив там, до неї доступ маю лише я, як рідний син, а також і служниці. Гаразд, годі балачок, адже часу в обмаль! Охоронцям вежі представишся новою служницею гранди Ельвірги, зрозуміла? Бо інакше не пропустять!

— То твоя матір сестра вашого короля? І чому її ув’язнили? — Людмилу вже й мимоволі роздирала цікавість, воліла більше дізнатися про цей дивний світ.

— Надто багато запитань! — невдоволено буркнув Віртас й насупився. — Немає часу розповідати! Якщо тебе цікавить повернення в твій світ, то роби все так, як скаже моя матір…

— Гаразд, — дівчина знизила плечима, лише тривожно блимнула сірими очима. Чомусь не вельми їй подобалося те, що відбувається. Надто багато таємниць! Схоже, той парубок щось замислив та не все розповідає, варто діяти обережно, помірковано. Але якщо з’явилася бодай якась примарна надія повернутися, слід скористатися, адже той суворий здоровило-маг чомусь не поспішає допомогти.

Біля віддаленої, яскраво-синьої вежі чатували охоронці. Змірявши уважними поглядами прибулих, відразу поцікавилися щодо Людмили.

— Нова служниця для моєї матінки! — зневажливо буркнув до них Віртас. Зрештою, мовчазні охоронці їх пропустили.

Інтер’єр вежі огортав похмурістю, дівчина мимоволі скривилася від надмірності синього, який зазвичай її гнітив. Навіть в квартирі Микити перед ремонтам вибирала білі й блідо-жовті шпалери, у жодному разі не сині! Через цей колір відчувала холод, дискомфорт.

На останній поверх вежі довелося підніматися ґвинтовою драбиною, Людмила із острахом зиркала собі під ноги… Так, вниз не варто дивитися, мимоволі паморочилося в голові.

— На жаль, моїй матері доводиться мешкати в цій жахливій споруді, — Віртас зітхнув, здавалося, виказував смуток. — Прийшли! — штовхнув важкі двері з чорної деревини, оздоблені різьбленим орнаментом.

Хоч і просторою здавалася кімната, але надто темною в порівнянні з іншими приміщеннями палацу. Сині стіни завішані тканими, червоно-коричневими килимами, з меблів спостерігалося широке ложе з бордовим балдахіном, чорний лакований стіл й широченний комод. Також Людмила помітила чорні двері, можливо, за ними якась кімната, або вмонтована шафа. Вікна хоч і високі, але доволі вузькі, додатково приміщення освітлювалося кульками-світильниками.

Біля одного з вікон дівчина відразу зауважила струнку жіночу постать, яка на тлі денного світла застигла нерухомим силуетом.

— Мамо, я привів дівчину, як і обіцяв, — Віртас кивнув на Людмилу, яка розгублено витріщила очі.

Жінка обернулася й повільно наблизилася до відвідувачів. Відразу зміряла Людмилу крижаним, цупким поглядом. Ззовні Віртас дійсно схожий на свою матір, таке саме біле волосся, витончені риси обличчя, прозоро-блакитні очі. Стрункий стан жінки підкреслювала довга сукня з синього оксамиту, оздоблена сріблястими візерунками.

— Гаразд, Віртасе, — її голос мимоволі огортав холодом. — Довго вас не затримаю, сідайте, — здійнявши підборіддя, вказала на невелику канапу. — Я гранда Ельвірга. Отже, дівчино, слухай мене уважно. Якщо бажаєш повернутися у свій світ, робитимеш усе, що я скажу, — мовила відсторонено й зверхньо. — Щоб перетнути межу, необхідно здійснити певний ритуал. Для цього тобі знадобиться прядка волосся такої ж чужинки, як і ти, — граційно опустилася в крісло навпроти, не зводячи з Людмили напруженого, вивчаючого погляду. — Саме така особа мешкає в королівстві Юнідар, Її Високість принцеса Дарі, — вимовивши це ім’я, гидливо скривила губи. — Той ритуал не вельми й складний, отримаєш від мене написану інструкцію, також артефакт зв’язку. Найскладніше у цій справі — непомітно зрізати прядку волосся принцеси, гадаю, ти впораєшся, якщо бажаєш повернутися…

— Прядку? — Людмила насупилася, адже розуміла, що з цим виникнуть певні складнощі. — Можливо, варто в неї попросити цю прядку?

— У жодному разі, — жінка хмикнула й заперечливо похитала головою. — Ніяка магиня добровільно не дозволить тобі навіть торкнутися свого волосся! Не раджу будь-кому в Юнідарі розповідати про нашу розмову та свої наміри, інакше ніколи не повернешся в свій світ, зрозуміла? — напружено проймала крижаною блакиттю погляду. — Твої думки, мов на долоні, це не тішить… Необхідно захистити їх блокуючим сплетінням магічних потоків. На жаль, мою магію заблоковано, — злісно видихнувши, перевела погляд на сина. — Віртасе, мені знадобиться твоя допомога. Бачу, ти в дядька-короля випросив чимало потрібних артефактів, негайно встанови дівчині ментальний блок! — пролунало наказово.

За мить парубок покірно здійняв руки над головою Людмили й відразу за допомогою одного з перснів-артефактів створив магічне сплетіння, яке огорнуло дівчину.