Глава 4

Опинившись в просторих покоях на самоті, Людмила полегшено видихнула. Принаймні не доведеться обслуговувати тих дивних осіб та споглядати зухвалу усмішку огидного блондина, якого добряче підсмажила, хоч і мимоволі. Звичайно, не бажала зіпсувати бенкет, також дивувалася своїм новим магічним здібностям.

«Невже моя магія настільки небезпечна, що той здоровило вирішив ізолювати мене? Магія вогню… — застигши серед приміщення, здивовано роздивлялася свої долоні. — Руки, звичайнісінькі руки… і як лише з них зірвався той клятий вогонь? Нічого не розумію…»

Гостьові покої Авенріра вражали надмірною розкішшю й помпезністю, лише підкреслювали важливість прибулого гостя. Над широким, застеленим шовковою ковдрою ложем, височів розшитий сріблястими візерунками балдахін з блакитного оксамиту, на білосніжних стінах виблискували золотисті гобелени, також позолотою оздоблені різьблені меблі з білої деревини. За прочиненими скляними дверима простягався широченний балкон. Тішила відсутність надмірності яскравих кольорів, очевидно, прибулому гостю також це не до вподоби.

Зрештою, Людмила повільно наблизилася до високого настінного дзеркала й ахнула у подиві, адже себе в цьому світі бачила вперше! Невже це дійсно вона? Наче погляд той самий, але тіло геть інше! Благоговійно торкнулася кінчиками пальців свого відображення в дзеркалі, споглядаючи струнку, доволі вродливу дівчину. Шкіра біла, мов порцеляна, до поясу струменіють густі, шовковисті кучері, такі неприродньо-яскраві, мов язики полум’я… В дитинстві неодноразово однолітки дражнили через руде волосся, але зараз вони би лише позаздрили! І куди ж зник той мишачий хвостик?

«Бачив би Микита мене такою! Його Алка би вмерла від заздрощів…» — з цією думкою лише зітхнула, згадуючи вже бувшого коханого. Ні, ніколи не пробачить його зраду! Чомусь перед очима мимоволі спливала кремезна постать грізного бойового мага, який жахав лише одним виглядом… Схожий на воїна раннього середньовіччя, на нещадного завойовника й підкорювача, на якого й на відстані лячно дивитися. Небезпечний!

Від роздумів відволікло гучне вурчання в шлунку, Людмила відразу перевела погляд на тацю з наїдками, яка красувалася на широкому столі біля вікна.

— Голодна, мов вовчиця… — пробурмотівши собі під ніс, відразу схопила коричневий хлібець та запхала собі в рот. Смачно! Рухнула в обшите синім оксамитом крісло й охоче куштувала нарзані кубиками овочі, ті самі коричневі хлібці та шматки якогось білого, неймовірно смачного м’яса. Завзято жуючи їжу, здійняла зі столу срібний келих із напоєм, ковтнула… На смак, наче солодкувате пиво з м’ятним присмаком. З апетитом поглинаючи наїдки, вже й незчулася, як опорожнила ємність, смачне те іншопланетянське пиво! Зі срібного глечика налила собі іще…

«Після випитого з подругою вина й коньяку не завадило би похмелитися, хоча голова не болить…» — поступово опорожнила вже й глечик з напоєм, а страви майже всі з’їла. Хоч шлунок і наповнила, але хміль в голову вдарив.

Здійнявшись з крісла, Людмила гикнула й похитнулася. Якщо ніхто поки не турбує, можна й відпочити. Стягнула з себе сукню, залишаючись лише в одній спідній білизні. Наблизившись до дзеркала, вже вкотре милувалася своїм гарним тілом.

«Гаразд, це все добре, але варто бодай якось повертатися додому, до Наталки… Що ж, потім про це подумаю…» — позіхаючи, зиркнула на широке ложе. Ні, туди борони Боже лягати, адже це ліжко для того ведмедя! На щастя, в його гостьових покоях спостерігалася обшита синім оксамитом канапа.

Після випитого дивного пива Людмила геть сп’яніла, накочувався хвилями доволі підступний хміль… І коли ватяні ноги підкосилися, дівчина рухнула на канапу та вже геть не бентежило, що на ній лише спідня білизна.

«Дай Боже, щоб лише не знудило та не прилетіли ґвинтокрили…» — заплющивши повіки, вона відразу забулася міцним сном.

Пробудження ошелешило нестерпною спрагою. Позіхаючи, Людмила не поспішала розплющувати очі. Була впевнена, що за мить побачить Наталчину кімнату й розповідатиме подрузі про дивний сон… Зрештою, тихо позіхнула й завмерла, адже споглядала не звичну стелю багатоповерхівки, а ту саму, оздоблену ліпниною з позолотою. Відразу намацала поверх себе шовковисту ковдру та з жахом пригадала, що так і заснула в білизні, не накриваючись… Ошелешило усвідомлення того, що у свій світ так і не повернулася, ба більше, хтось її бачив майже оголеною та накрив!

— Кепські справи… — збентежено буркнула собі під ніс, повільно здіймаючись. І знову похмілля, але не таке люте, як після посиденьок з подругою, хоча не завадило би ковтнути води. Так, це й досі ті самі покої, не Наталчина квартира, зараз вже по-справжньому стало лячно… — Господи! Як же мені повернутися? В мене ж робота! — в голові хаотично вирували думки, неабияк жахала невідомість.

Здійнявшись на ноги, Людмила поспіхом замоталася в ковдру. За скляними відчиненими дверима відразу побачила на балконі кремезну чоловічу постать, той самий здоровило! Стояв спиною до покоїв, на щастя, не споглядав те важке пробудження дівчини. З одягу на чоловікові красувалися лише легкі, світлі штани, на широченний оголений, засмаглий торс спадали смоляні пасма. Людмила застигла й округлила очі, спіймала себе на думці, що мимоволі замилувалася цим ведмедем. Схожий на актора з історичного фільму, або на термінатора… справжній Шварценеггер! Конан-варвар!

Дівчина навшпиньки наблизилася до столу в пошуках води, помітила наповнений доверху, срібний глечик. Вже й байдуже, що саме в ньому, бо нестерпно мучила спрага.

— Тобі не досить випитого сихру? — не обертаючись, прохрипів бойовий маг, а Людмила аж підскочила з такої несподіванки, адже гадала, що чоловік її не бачить. — Розумію, що була вчора голодна та з’їла всі принесені слугами наїдки для мене, але негоже дівчині вживати стільки сихру! — з цими словами різко обернувся, спопеляючи чорними очиськами оторопілу, замотану в ковдру Людмилу. — Хоч сихр і м’ятний, але доволі міцний, адже туди за моїм бажанням додають і тролячий, — яким же нестерпним здавався той немигаючий чоловічий погляд, дівчина мимоволі зашарілася й опустила голову.