Глава 3

— І чим ти вже гранду Віртасу не догодила? — крокуючи коридорами палацу, уїдливо бурчала до Людмили служниця. — Не сподобалася йому на ложі?

— Та яке, до біса, ложе?! — злісно випалила дівчина. — Розлютився, бо відмовила! Стану ще спати з гуманоїдом! До того ж, ненавиджу блондинів!

— Відмовила гранду Віртасу? — у подиві служниця аж зупинилася посеред коридору й витріщилася на Людмилу. — Якщо відверто, він мені також огидний, як і всі магетонці! До речі, не раджу голосно висловлюватися щодо неприязні до блондинів, магетонці це сприйматимуть, як відверту образу! Вони ж так пишаються кольором свого волосся! — раптом тихо гигикнула, затуливши долонею вуста. — Гаразд, ходи-но, вже майже прийшли…

У просторому приміщенні місцевої кухні вирувала метушня, Людмила зауважила, що тут доволі охайно, навіть царює бездоганна чистота. На білому широкому столі красувалися срібні таці з дивними наїдками, щось кипіло в золотистих казанках…

— Дівчата, підігрійте-но м’ясо, воно геть вже холодне! — буркнула літня гостровуха кухарка, а одна з дівчат випустила з долонь невеличке полум’я, яким огорнула казанок. — І ворушіться! Чого стоїте, мов тролиці? Беріть до рук таці й хутчій до зали!

Повторюючи за іншими, Людмила здійняла велику тацю з двома тарілками, на яких красувалися якісь різнокольорові кубики, викладені акуратними пірамідками. Мабуть, овочі чи фрукти… Лише зараз дівчина відчула, що неабияк зголодніла і те відчуття надто реальне, як для сну, аж шлунок зрадницьки озвався бурчанням…

«Якщо, дасть Бог, прокинуся, братиму штурмом Наталчин холодильник… Сподіваюся, подруга вже щось приготувала на сніданок…» — із цією думкою схопила зубами з тарілки кубик, солодкий на смак, схожий на яблуко. Смачно! Поки прямувала за дівчатами по коридору, встигла вже з’їсти кілька шматочків, на щастя, ніхто не помітив.

Простора зала вражала величною помпезністю, надто різали очі яскраві кольори. На рожевих стінах золотисті гобелени, на білій стелі надмірна ліпнина з позолотою, гладка підлога виблискує сріблястим перламутром… Добре, хоч до бенкетного столу простягається килимова доріжка, бо надто вже слизько!

Людмила з цікавістю роздивлялася бенкетуючих осіб, які за довгим столом вели бесіду. Відразу зауважила, що майже у всіх біле, мов сніг, волосся, навіть в короля з королевою, які велично сиділи на сріблястих тронах. Схоже, дійсно монарше подружжя, адже на головах виблискували вінці. Неподалік від короля побачила того нахабного Віртаса, який її викрав та домагався, клятий збоченець! Помітивши біля дверей зали прибулу Людмилу з тацею в руках, їдко всміхнувся. Знущається, нахаба!

Раптом погляд дівчини застиг на кремезній чоловічій постаті, яка разючим контрастом виокремлювалася серед інших. Навіть мирно сидячим за столом, цей чоловік вселяв благоговійний страх… По широчезних плечах струменіло смоляне, хвилясте волосся, акуратно зачесане назад, кремезний торс облягав чорний, оксамитовий камзол зі срібними ґудзиками, а обличчя з акуратною щетиною суворе, насуплене, наче витесане з каменю. Страшний той іншопланетянин, здоровенний, мов ведмідь! Людмила мимоволі аж здригнулася, по спині пробіг мороз… Поруч з тим здоровилом сидів також чорнявий чоловік, доволі широкоплечий. Мабуть, ці жагучі брюнети і є прибулі на бенкет гості, бо неабияк відрізняються від королівської родини.

— Гранде Авенріре! Цей келих із сихром здіймаю та п’ю за ваше здоров’я і довголіття! — гучно й урочисто мовив король, благоговійно зиркаючи блакитними очима саме на того кремезного чолов’ягу. — Радий приймати вас у своєму палаці на землях Магетонії! Нехай завжди Світло оберігає вас та ваше славетне королівство Юнідар! Також зичу здоров’я вашим правителям, Його Величності Радгору і Її Величності королеві Сінгріді!

— Вам також зичу довгих років життя, Ваша Величносте, — прохрипів у відповідь кремезний чоловік. 

— Хто ці брюнети? — Людмила пошепки поцікавилася в гостровухої служниці.

— А ти хіба не знаєш? Той здоровий і довговолосий — славетний бойовий маг Авенрір з роду Рарґів, наближений юнідарського короля… його навіть тролі остерігаються! А поруч — його помічник Оґвар, також доволі сильний бойовий маг…

— Дівчата, час підносити страви! — раптом хтось шикнув ззаду і служниці одночасно попрямували до бенкетного столу.

Із кожним кроком Людмила відчувала, як зрадницьки тремтять ноги. Швидше би вже прокинутися й повернутися до реалій життя, надто затягнувся цей насичений сон! А якщо це не сон і насправді її викрали вночі прибульці? Та жінка біля озера казала про якесь закляття, пригадався Наталчин пожовклий папірець з дивними словами її бабки-ворожки…

До бенкетного столу ще залишалося кілька кроків, дівчина воліла чимшвидше позбутися важкої таці, бо вже руки геть заніміли. Мимохідь помітила лукаву усмішку Віртаса, якось надто підозріло той нахаба зіщулив свої очиська… Людмилі чомусь здалося, що він замислив якусь каверзу. Так, дівчина не помилилася у своїх припущеннях, адже Віртас нишком активував артефакт-спотикач.

Звісно, Людмила й гадки не мала, що попереду саме на неї чекає невидима перепона, наступна мить стала для неї фатальною, неприємною несподіванкою… Зашпортавшись, ледь втрималася на ногах, але тацю з наїдками не втримала... Соковиті шматки фруктів падали не лише на підлогу, а також частково й на сидячого за столом здоровилу-мага, прилипаючи до його урочистого вбрання яскравими кубиками. В залі повисла важка, напружена тиша.

— Незграбо! — Віртас гучно й знущально гигикнув, неабияк потішаючись з цієї каверзи, а гнівні погляди всіх присутніх цієї миті були спрямовані на закляклу Людмилу, яка ладна провалитися в пекло від сорому й страху.

Кремезний маг повільно здійнявся з-за столу, а дівчина позадкувала у липкому жаху.

— Матінко рідна… — пробурмотіла мимоволі, адже він такий здоровий, мабуть, два метри на зріст! Здавалося, лише однією рукою здатний її розчавити без зайвих зусиль, мов дрібну комаху! Витріщивши налякано сірі очі, зустрілася поглядом із чорними безоднями, в яких загрозливо промайнув червоний відблиск…