Глава 2

— Як не одне, так інше… — налякано пробурмотіла Людмила й водночас споглядала, як прозора куля приземлилася на траву. Схожа на чудернацький транспорт, адже за мить з неї спритно вистрибнуло два парубки. 

Засоромлено затуливши руками оголені груди, дівчина у страху позадкувала до чагарників.

— Даварне, диви-но, яка квіточка! — один з парубків хижо облизнув рожеві, пухкі губи, полоснувши прозорою блакиттю зіщулених очей. — Схоже, чужинка з-за межі… навіть артефакт захисту думок відсутній, мабуть, недавно тут з’явилася…

— Дійсно гарна… — захоплено гукнув інший. — Гранде Віртасе, нам треба негайно забиратися звідси геть, адже ми незаконно порушили кордон Авалона, ті кляті ельфи, порожнеча їх поглинай, можуть напасти!

— І що, вперше? — співрозмовник уїдливо реготнув. — В мене захисний артефакт, у іншому випадку я би не наважився покинути Магетонію, — з заціпенілої Людмили не зводив очей, а вона мимоволі порівняла цього зухвалого блондина зі своїм вже бувшим коханим Микитою, чимось схожий… Такий же худорлявий і білявий, хоча в незнайомця колір зачесаного назад волосся геть білий, мов сніг.

«Схоже, клятий Микита увірвався в мій сон, щоб навіть тут усе зіпсувати… — мимоволі промайнула думка. — Але одяг незвичний, цей синій, розшитий візерунками плащ… Наче справжній принц, тільки нудить від такого принца!»

— Йди-но сюди, крихітко, — блондин поманив рукою, зверхньо здійнявши підборіддя. — Станеш моєю наложницею, люблю руденьких і білошкірих, на щастя, не ельфійка… Не уявляю, як можна спати з гостровухими дівками, мене би знудило! — гидливо скривив губи. — Гарний подаруночок привезу собі з альвалонського кордону…

— Наложницею?! — Людмила гнівно здійняла брови й зашарілася, бо парубки безцеремонно роздивлялися її оголене тіло. — Та йдіть ви до біса! Ненавиджу блондинів! — кинулася до водоймища, але за мить раптом заклякли ноги, наче до землі приросли. Той нахаба, що зробив непристойну пропозицію, здійняв руку, схоже, активізував певний артефакт. Проти своєї волі і бажання Людмила крокувала йому назустріч, мов покірна лялька, хоча подумки зухвалого незнайомця кляла на чім світ стоїть, не могла вголос, бо і язик закляк.

— Гранде Віртасе, хутчій у кульбус, там ельфи! — гаркнув Даварн, киваючи на прикордонників, які стрімко наближалися.

— Хай їм грець, не стану з ними возитися! Ще поскаржаться своєму королю, а потім дядько Вірг мене сваритиме! — той самий Віртас грубо схопив Людмилу за зап’ясток й стрімко потягнув всередину прозорої кулі, яка за мить вже й здійнялася в небо, зникаючи посеред пухких хмарин.

— Гарненька знахідка, гранде Віртасе, — масними очиськами парубки роздивлялися цілком оголену Людмилу, яка застигла, сидячи на м’якому сидінні прозорого кульбуса. Тіло сковував якийсь клятий гіпноз, адже не могла навіть ворухнутися й слово мовити, язик в роті наче задерев’янів, лише витріщила налякані й палаючі гнівом, сірі очі, а подумки лаяла нахаб найгіршими словами…

— Сьогодні розважатиме мене, — облизнувши губи, Віртас хижо й задоволено всміхнувся у шаленому передчутті.

— Цікаво, яка в неї магія? — Даварн задумливо зіщулився, роздивляючись дівчину.

— Мені байдуже, адже в чужинки гарненьке тіло, а її магію я тимчасово заблокував за допомогою артефакту, який поцупив у дядька! Диви-но, які груди… персики!

«Кляті вилупки! Персики?! Та я зроблю тобі «персики», на все життя запам’ятаєш! Коси твої огидні повисмикаю, хай-но позбудуся того клятого гіпнозу!» — всередині Людмили здіймалася хвиля обурення й вогняного гніву.       

За годину нестерпної подорожі куля наближалася до якоїсь дивної місцевості.

«Схоже на казкове місто…» — подумки зауважила дівчина, споглядаючи крізь товщу скла яскраві, барвисті будинки у кілька поверхів, чомусь рослинність майже відсутня. Ці урбаністичні краєвиди нагадували її власні фантазії щодо далекого майбутнього власного світу. А якщо уві сні й дійсно викрали іншопланетяни? Про таке неодноразово читала в соцмережах…

— Нарешті ми дісталися Магетонії… — Даварн полегшено видихнув. — Гранде Віртасе, ми наближаємося до палацу! Дівчину варто бодай якось вдягнути, не стане ж вона ходити палацом оголеною!

Коли кульбус приземлився на яскраво-жовтому майдані, Віртас похапцем стягнув з себе плащ й загорнув в нього нерухому Людмилу.

— Вставай і йди за нами! — скомандував, здійнявши руку з тим самим артефактом, за допомогою якого мав владу над тілом дівчини. Мимоволі вона здійнялася й попрямувала за парубками, водночас роздивляючись барвистий палац.

«Схоже на замок Барбі і Кена…» — воліла би гидливо скривитися через надмірність яскравих кольорів, але обличчя застигло. Клятий гіпноз! Жодних квітів чомусь не спостерігалося, лише поодинокі кущики обабіч білих алей. Надто яскравий той футуризм, як в мультику… Дратувала надмірність рожевого, жовтого й червоного!

— Через центральний вхід її не поведу, — пробурмотів Віртас. — Лише через вхід для слуг… Даварне, йди-но до палацу, незабаром той клятий бенкет, порожнеча його поглинай! Дядькові скажи, що я вже збираюся і буду за кілька годин, а тим часом я хочу розважитися з дівчинкою! — окинувши Людмилу липким поглядом, скривив губи у їдкій, неприємній усмішці.

Почуваючись бранкою й трофеєм, дівчина доволі швидко мимоволі крокувала коридорами слідом за Віртасом, навіть не встигла усе, як слід, роздивитися. Схоже, той клятий блондин дійсно поспішав розважитися з нею! Лише мимохідь зауважила на рожевих стінах ліпнину з позолотою та візерунки з барвистих квіточок. Якась надто штучна тут царювала атмосфера, в місцевих дизайнерів інтер’єру дивний смак!   

— Ось і мої покої! — радісно потираючи руки, Віртас відчинив яскраво-білі двері та шуснув всередину, а оторопіла Людмила покірно увійшла слідом.

— На жаль, артефакт треба повернути дядькові, — невдоволено пробубонівши собі під ніс, білявий парубок стягнув з пальця один з перснів й тим самим одночасно позбавив дівчину магічного впливу.