Глава 1

— Як ти міг так вчинити зі мною, Микито? Чому?! Нам же добре було разом… — ковтаючи гіркі сльози, Людмила застигла посеред кімнати, лише серце у грудях болісно здригалося зраненою пташкою. — Ти і Алла… як давно ви…

— Годі вже ревіти, Людо! — буркнув білявий, блакитноокий парубок, у цьому грубому зверненні жодної краплини провини. — Ти коли востаннє дивилася на себе в дзеркало?! Погладшала, мов телиця! Під очима мішки, про одяг вже геть мовчу… На кого ти схожа?! Цей засмальцьований халат мене дратує! — гидливо кивнув на тонкий, потертий халатик із червоними квіточками, який Людмила зазвичай вдягала дома. — А ось Алла… вона струнка, вдягається вишукано, ніколи не з’являється переді мною в такому шматті!

— Але ж… раніше ти ніколи не виказував невдоволення моєю зовнішністю, чим я не догодила?! — у відчаї труснула головою, обхопивши руками свої плечі. — Навіть попри те, що я увесь день на роботі, на тебе завжди очікувала смачна вечеря! В хаті прибрано, твій одяг випрано й попрасовано… — гірко схлипувала, шмигнувши кирпатим носом. Боляче… Ось така вона, вдячність. Зазвичай з роботи мчала додому, щоб потішити чимось смачненьким коханого Микиту, а вихідні присвячувала прибиранню й випічці, любив парубок її смачненькі пиріжки з капустою, або абрикосовим джемом. А він? Ніколи не допомагав, адже скаржився, що втомлений після роботи. Нехай Людочка усе робить по господарству, бо й так живе в його двокімнатній квартирі в центрі Луцька. Власного житла в місті в неї немає, приїхала з глибинки на навчання, також і у пошуку кращої долі, яка, як здавалося ще кілька років тому, виблискує попереду усіма барвами веселки… Згодом познайомилася з Микитою, без тями закохалася у вродливого блондина, а він охоче запропонував жити разом. Після навчання Люда відразу влаштувалася на фірму бухгалтеркою, подруга допомогла з роботою. Наче все гарно склалося в житті, лише очікувала від Микити пропозиції щодо офіційного шлюбу, але парубок зволікав, усе й так влаштовувало його. Дома прибрано, затишно, завше очікує смачна вечеря…

А недавно на фірмі з’явилася новенька працівниця, Аллочка. Вабила грайливою усмішкою й стрункою фігурою, також співрозмовниця цікава. Отож, почав Микита замислюватися над тим, щоб розірвати стосунки з Людою, навіщо йому та селючка, якщо поряд така красуня?   

Останні місяці взагалі приходив пізно й завалювався спати. Як виявилося, до Аллочки бігав, а Люді брехав, що шеф затримав із черговим звітом… Зрештою, вона випадково дізналася про зраду й веселковий світ враз розбився вдрузки.

— І чого стоїш? Так, я з Аллою, кохаю її… А ти збирай речі та шукай житло! — в дівоче серце наче забивав клинки. Підскочив до шафи, почав викидати з полиць на підлогу її одяг, також шпурнув до ніг заціпенілої дівчини невеличку валізу.

— Ось і піду, Микито! — з останніх сил намагалася триматися гідно, здійнявши тремтяче підборіддя. — Назад не буде вороття… — опустившись навпочіпки, злісно трамбувала у валізу свої речі, яких виявилося небагато. Зарплатню витрачала на комуналку, також купувала й харчі, а себе, дурепа, обмежувала у всьому. Дійсно, навіть сукні гідної не придбала, лише кілька мала ще з студентських років, у які вже й не влізе. Так, погладшала, занедбала себе… Коли востаннє навідувалася до перукарні? Навіть і не пам’ятала… Руденьке волоссячко зазвичай збирала у хвіст, щоб не заважало, мінімум косметики…

Людмила і гадки не мала, куди йти. Схопивши валізу й потерту сумку, мовчки вислизнула в коридор та грюкнула дверима. Саме за цими дверима й залишила своє минуле, подаровані Микиті рокі життя, а чи були ті роки насправді щасливими? Покійна бабуся наставляла, що, насамперед, треба дбати про чоловіка, адже він голова сім’ї, цар і пан! Витираючи опухлі від сліз очі, тягла вниз по сходах валізу. Невже це кінець її райдужного щастя?

Рухнувши на лавку біля під’їзду, Людмила тремтячою рукою вийняла з кишені старенький мобільний і зателефонувала подрузі Наталі, яка завше підтримувала в скрутну хвилину.

— Привіт, сонце! — у пристрої відлунював бадьорий дівочий голос. — Рада чути тебе! Нарешті вирішила у вихідний подзвонити подрузі, бо все порпаєшся в тих баняках!

— Вже немає ніяких баняків, Наталю… — Людмила судорожно видихнула, а щойно вгамовані сльози знову зрадницьки скочувалися по щоках. — Пішла я від Микити… Хотіла звернутися до тебе, попросити…

— Як?! Пішла від того телепня?! Нарешті! — хоч як дивно, та подруга щиро зраділа цій звістці. — Вже давно треба було! Негайно їдь до мене, чуєш?! В мене є ліки для твоєї зраненої душі, а саме, домашнє винце, коньячок! Будемо латати твої рани!

Життєлюбності Наталі можна було лише позаздрити, очевидно, таких подруг дарує сам Господь. За хвилину Людмила вже й всміхнулася, прямуючи на зупинку. А ось і потрібна маршрутка наближається, яка за хвилин п’ятнадцять довезе до Наталиної домівки.

— То кажеш, він з тією Алкою знюхався? — розвалившись на дивані, подруга куштувала зі скляного фужера вино, на журнальному столику перед дівчатами красувалися нарізані фрукти, також бутерброди з твердим сиром та ковбасою. — Це лише на краще, Людо! Нехай тепер та краля йому й готує смаколики, не стане ж той жлоб Микита завжди її у ресторани водити!

— Мабуть… — Людмила у відповідь гірко зітхнула, розташувавшись на дивані біля подруги.

— І чого носа похнюпила?! Тепер ти вільна, а це варто відсвяткувати, як слід! Дякувати Богу, завтра неділя, залишишся в мене! — Наталя схопила з таці бутерброд, співчутливо споглядаючи нещасну гостю, яка цієї миті нагадувала побиту собаку. — Бери й пий, чого сидиш, мов на поминках? Що, не дай Боже, хтось вмер?! — здійнявшись, простягнула Людмилі фужер з вином. — Цей тост за свободу і незалежність! — труснувши смоляними кучерями, грайливо плеснула заціпенілу дівчину по плечу. — До речі, винце домашнє, тітка робила! Гребе не по-дитячому!

За кілька годин в квартирі Наталі вже відлунював дзвінкий дівочий сміх, подруги охоче згадували студентські роки, адже разом навчалися. А коли місто огорнули сутінки, гостинна Наталка дістала з серванту пляшку коньяку.