Розділ 7. Після роботи.

О 19:46 місто почало повільно змінюватися. День ще не закінчився, але його гострота вже поступово сходила нанівець. Світло стало м’якшим, золотавим, ніби сонце, яке цілий день безжально палило асфальт і стіни будинків, нарешті втомилося й вирішило трохи відступити. О 19:46 місто почало повільно змінюватися.Денна спека ще трималася між будинками, але сонце вже торкалося дахів, і довгі тіні від старих лип перетинали тротуари. Розпечені за день стіни віддавали накопичене тепло, і повітря над дорогою ледь помітно тремтіло. У відкриті вікна квартир потроху заходив вечір, несучи із собою запах пилу, нагрітої землі, чиєїсь вечері та свіжої води з дворів, де господарі вже починали поливати клумби.На центральній вулиці стало менше машин. Ще зовсім недавно тут було шумно: автобуси гальмували біля зупинок, водії нетерпляче сигналили, люди переходили дорогу, поспішаючи у своїх справах. Тепер рух поступово рідшав. Біля невеликого продуктового магазину жінки з пакетами в руках чекали автобус, чоловік у синій майці курив біля кіоску з морозивом, а двоє хлопчаків ганяли м’яча на майданчику, де половина фарби на металевих конструкціях давно облупилася. М’яч раз у раз ударявся об стару металеву огорожу, хлопчаки кричали один на одного, сперечалися через гол і знову бігли за ним, ніби весь світ у цю хвилину складався тільки з цього двору, м’яча та літнього вечора.Місто поверталося додому.Поступово зачинялися маленькі магазини, продавці виносили на поріг коробки, хтось вигулював собаку, десь на балконі жінка струшувала рушник. У квартирах вмикалися перші лампи, і за склом з’являлися теплі жовті прямокутники світла.Марина — теж.Вона їхала повільно, тримаючи кермо однією рукою. Іншою час від часу поправляла пасмо волосся, яке вибилося біля скроні. За день воно втратило акуратну форму, і Марина вже не звертала на це уваги. Вона взагалі переставала думати про зовнішність, щойно переступала поріг відділку.Радіо було вимкнене.Вона ніколи не слухала музику після важких справ. Їй потрібно було чути тишу. Не тому, що вона любила її.Просто після цілого дня чужих голосів власні думки здавалися єдиним звуком, який ще можна було витримати.Марина дивилася на дорогу, але думками весь час поверталася до відділку. До кабінету. До камер. До дев’яти хвилин, які не вкладалися в жодну нормальну версію.На задньому сидінні лежала темно-синя службова папка. Вона лежала трохи боком, притиснута до спинки сидіння, і на поворотах тихо ковзала по шкіряній оббивці.Вона взяла її з собою, хоча прекрасно знала, що не повинна працювати вдома.Марина завжди брала роботу додому.Не буквально.Іноді — в папках.Іноді — в телефонних дзвінках.А найчастіше — у голові.Від цього не допомагало ні вимкнення телефону, ні душ, ні вечеря, ні сон. Робота просто продовжувала існувати десь усередині неї, розкладаючись на деталі, обличчя, фрази, номери машин і дивні збіги.Сьогодні там було одне речення.Не вірте моєму татові.*І друге.Він не втік. Ви просто дивилися не туди.Марина досі не могла зрозуміти, як Романенко зник із кабінету.Вона прокручувала це в голові вже не вперше. Камера. Коридор. Двері. Вікно. Дев’ять хвилин. Нічого зайвого.Камера в коридорі показувала, що протягом дев’яти хвилин ніхто не заходив і не виходив.Вікно було заґратоване.Двері — замкнені.Владислав сидів усередині.А потім його не стало.Для поліції це означало не містичне зникнення.Це означало одне:хтось допоміг йому.І цей хтось працював у відділку.Марина звернула на тиху вулицю.Тут місто вже майже стихло. Асфальт був вузьким і нерівним, біля парканів росли кущі, а старі будинки стояли близько один до одного, ніби за довгі роки звикли триматися разом. Подекуди на тротуар вибігало коріння дерев, піднявши бетон нерівними горбами.Її будинок стояв у старій частині міста — невеликий одноповерховий, із високою огорожею та вузькою доріжкою до дверей.Будинок дістався їй від бабусі, хоча після смерті старої жінки Марина кілька років не могла змусити себе тут жити.Перший час вона навіть не заходила сюди без необхідності. Ключ лежав у неї в сумці, але двері залишалися зачиненими. Надто багато речей тут нагадувало про бабусю: старий годинник, вицвіла фіранка, запах дерева, маленька полиця біля кухні. Здавалося, варто лише зайти — і минуле знову стане поруч.Потім усе-таки переїхала.Будинок був простий.Дві кімнати, маленька кухня, ванна, вузький коридор і веранда з вікнами в сад.Ззовні він майже нічим не відрізнявся від десятків інших будинків на цій вулиці. Фарба на дерев’яних рамах місцями потемніла від часу, біля фундаменту пробивалася трава, а стара водостічна труба трохи відхилилася від стіни.Стіни всередині були пофарбовані у світло-сірий.Меблі — старі, але доглянуті.На кухні стояв дерев’яний стіл із подряпиною посередині.Цю подряпину залишила бабуся, коли одного разу впустила важкий чавунний казан.Марина так і не стала її ремонтувати.Їй подобалося, що деякі речі можуть залишатися такими, якими були.Вона заглушила двигун.Секунду посиділа в машині.Тиша після двигуна здалася майже фізичною. Марина чула, як десь далеко проїхав автомобіль, як за сусіднім парканом гавкнув собака, як сухе листя ворухнулося від легкого вечірнього вітру.Потім подивилася на будинок.В дальній кімнаті горіло світло.Марина насупилася.Вона точно пам’ятала, що вранці його вимкнула.На мить вона залишилася сидіти, поклавши руку на кермо.Думка була проста: можливо, помилилася.Але Марина не любила помилятися в таких речах.Вийшла з автомобіля.Зачинила дверцята.

— Борисе?

Тиша.Марина взяла сумку.Зайшла у двір.Під ногами хруснув дрібний гравій.Сад пахнув сухою травою, яблуками й нагрітою деревиною. На старій яблуні висіли важкі плоди, деякі вже починали падати в траву. Біля паркану стояло старе відро, перевернуте догори дном, а на мотузці для білизни нерухомо висіла одна забута прищіпка.Біля веранди росли три кущі лаванди.Над ними повільно кружляли метелики.Марина відкрила двері.Дерев’яні петлі тихо скрипнули. Усередині було прохолодніше, ніж надворі. Від будинку пахло деревом, пилом, старою тканиною і чимось знайомим, домашнім.