Розділ 6. Відділок

Телефон лежав у долоні Марини й продовжував світитися.НЕ ВІРТЕ МОЄМУ ТАТОВІ.Чотири слова.Жодного знаку оклику. Жодного пояснення.Саме це налякало її найбільше.Діти, які пишуть від страху, зазвичай пояснюють. Принаймні намагаються. Пишуть: «Мамо, мені страшно», «Допоможи», «Він мене забрав».А тут — твердження.Наче Люся не просила допомоги.Наче попереджала.Марина ще кілька секунд дивилася на екран, на короткий рядок, який здавався неприродно дорослим для семирічної дитини. Потім натиснула кнопку блокування.Екран згас, і на мить у долоні залишився лише чорний прямокутник телефона.

— Не чіпайте телефон, — сказала вона Ліні.

Ліна стояла в коридорі, притиснувши долоню до грудей.Вона ніби весь цей час забувала дихати. Її груди ледве помітно підіймалися, а пальці нервово стискали край кардигана. У будинку було тихо, майже неприродно тихо після всього, що тут сталося. Ще зовсім недавно кімнати наповнювалися голосами поліцейських, короткими командами, дзенькотом посуду, телефонними дзвінками. Тепер кожен звук здавався занадто гучним.

— Це вона?

Марина підняла очі.

— Я не знаю.

— Але номер її?

— Так.

— Тоді це вона.

Марина похитала головою.

— Ні. Це повідомлення з її телефона. Це різні речі.

Ліна дивилася на неї, ніби не розуміла сказаного.Для матері ці дві речі справді не могли бути різними. Телефон був Люсиним. Номер був Люсиним. Повідомлення з'явилося саме зараз. Для Ліни цього було достатньо, щоб вчепитися в одну-єдину думку: донька жива, вона пише, вона десь є.Марина бачила це по її обличчю.Надію, яка народилася миттєво й майже боляче.

— Ви думаєте, хтось інший його написав?

— Я думаю, що ми поки не маємо права думати інакше.

Ліна підійшла ближче.Її обличчя було блідим, під очима проступили темні кола. Розпущене волосся спадало на плечі, кілька пасом прилипли до щоки. Вона  ходила в одному й тому самому кардигані, який тепер був зім'ятий на ліктях. На правій руці залишився слід від гумки, якою вона ще вночі збирала волосся.Марина помітила цей слід і чомусь подумала, що такі дрібниці під час розслідувань завжди врізаються в пам'ять. Не великі події. Не крики. Не протоколи. А саме гумка на зап'ясті.

— Я хочу знати, де моя донька.

Марина дивилася на неї кілька секунд.

— Я теж.

— Ні, — тихо сказала Ліна. — Ви хочете розкрити справу.

Марина не відвела погляду.

— Так.

Ліна ковтнула.

— А я хочу Люсю.

Цього разу Марина не знайшла відповіді.Вона лише кивнула.

— Саме тому я не дозволю собі поспішати.

До відділку Марина приїхала об одинадцятій двадцять.Невелике, старе, розтягнуте вздовж річки, воно ніколи не поспішало ставати сучасним. Тут досі залишалися будинки з облупленими фасадами, невисокі магазини з вивісками, які не змінювалися роками, двори з металевими гаражами й старими лавками біля під'їздів.Влітку місто пахло пилом, гарячим асфальтом і липами.Сонце вже піднялося високо, і над дорогою тремтіло повітря. На тротуарах лежали короткі тіні від дерев. Десь за будинками гавкав собака. Відчинені вікна квартир випускали назовні запахи смаженої цибулі, кави й прального порошку.На центральній площі працював фонтан, хоча половина його форсунок давно не бризкала. Біля нього сиділи пенсіонери, обговорюючи ціни на овочі й чужих дітей.Автобуси ходили за розкладом, який водії дотримувалися лише приблизно.На ринку жінки розкладали помідори на дерев'яних ящиках, а продавець кави вже вдруге сварився з чоловіком, який припаркував старий «Фольксваген» прямо перед його кіоском.Чоловік щось доводив, розмахуючи руками. Продавець відповідав ще голосніше.Хтось сміявся.Хтось ніс пакет із хлібом.Хтось поспішав на роботу.Місто жило.Саме це Марина завжди відчувала найгостріше під час розслідувань.Світ не зупинявся.Поки одна сім'я руйнувалася, хтось купував хліб.Поки мати не знала, чи жива її дитина, хтось обирав морозиво.Поки поліція шукала зниклу дівчинку, на вокзалі люди чекали автобус до сусіднього міста.Звичайне життя було майже жорстоким у своїй байдужості.Марина їхала повільно, хоча поспішала.Вона дивилася на місто крізь лобове скло й ловила себе на тому, що автоматично помічає все навколо: номерні знаки машин, людей біля зупинок, відчинені двері магазинів, чоловіка з великим чорним рюкзаком, який переходив дорогу.Після років роботи це вже не було професійною навичкою.Це стало способом дивитися на світ.Марина припаркувала автомобіль біля старої будівлі районного управління поліції.Будинок був триповерховим, сірим, із високими вікнами та широкими кам'яними сходами. На фасаді подекуди обсипалася фарба. Біля входу стояла металева урна, переповнена недопалками. Хтось залишив поруч пластиковий стаканчик із засохлою кавою.На першому поверсі працював черговий.У коридорах пахло кавою, папером і старою фарбою.Десь друкував принтер.Десь грюкнули двері.З кабінету слідчих долинув приглушений голос, потім короткий сміх і одразу тиша.Марина зайшла всередину.

— Гнатюк!

Вона обернулася.До неї швидко йшов Сергій Кравець — її напарник по справі, сорокадворічний чоловік із широким обличчям, короткою сивиною на скронях і звичкою постійно закочувати рукави сорочки.Він працював у відділі вже сімнадцять років і міг за запахом визначити, що в черговій кімнаті знову хтось спалив каву.

— Що?

— Начальник тебе шукає.

— Де?

— У себе.

— А ти чого тут?

— Доставили чоловіка.

Марина зупинилася.

— Якого?

— Владислава Романенка.

Вона завмерла.

— Що?

— Сказав, що хоче поговорити.

Марина повільно вдихнула.

— Він сам прийшов?

— Так.

— Коли?

— Двадцять хвилин тому.

— Де він зараз?

— У кабінеті допитів.

Марина рушила коридором.

— Він щось сказав?

Сергій ішов поруч.

— Лише одне.

— Що?

Сергій подивився на неї.

— Що знає, де Люся.

Марина різко зупинилася.

— Ти впевнений?

— Сказав дослівно.

У коридорі задзвонив телефон.Хтось крикнув із сусіднього кабінету: