Розділ 5.Він уже всередині.

Ліна ще довго сиділа на краю ліжка, тримаючи аркуш між пальцями.Вона не плакала.Її тіло ніби забуло, як це робиться.За вікном шуміло літо. Високо над будинками потріскували від спеки гілки старої тополі, у саду дзижчали бджоли, а десь на сусідній вулиці хтось увімкнув радіо. Звідти долинала весела ранкова пісня — така недоречна, що Ліні захотілося розбити вікно.Вона перечитала напис ще раз.ВІН УЖЕ ВСЕРЕДИНІ.Чотири слова.Дитячий почерк.

Нерівні літери.У кількох місцях чорнило було сильніше натиснуте на папір, ніби Люся писала поспіхом.Ліна провела великим пальцем по краю аркуша.

— Ні...

Слово вийшло ледве чутним.Вона підвелася.Підійшла до дверей дитячої.Зупинилася.У коридорі було порожньо.Довгі смуги сонячного світла лежали на підлозі, пробиваючись крізь вікно сходового майданчика. На стіні висіли сімейні фотографії. На одній Люся сиділа в Гліба на плечах і сміялася, прикриваючи рукою очі від сонця.Вона  дивилася на фотографію кілька секунд.Потім різко відвела погляд.Ліна раптом відчула, що не хоче залишатися сама в цьому будинку.Відчинила двері.

— Марина!

Її голос рознісся коридором.

За хвилину слідча піднялася сходами. Її сорочка була розстебнута біля шиї, на скроні блищала тонка смужка поту. День стрімко нагрівався, і в будинку ставало душно.

— Що сталося?

Ліна простягнула їй аркуш.Марина взяла його обережно, за край.Прочитала.Її обличчя не змінилося.Лише погляд став гострішим.

— Де ви це знайшли?

— Тут.

— Коли?

— Зараз.

— Ви раніше його не бачили?

— Ні.

Марина ще раз подивилася на напис.

— Це точно почерк Люсі?

— Так.

— Ви впевнені?

— Я її мати.

Марина підняла очі.

— Це не відповідь.

Ліна різко вдихнула.

— Я бачила, як вона пише. Я знаю її почерк. Це її слова.

Марина кивнула.

— Добре.

Вона дістала рукавички.

— Не торкайтеся більше нічого.

— Що це означає?

— Поки не знаю.

— Але ви думаєте...

— Я поки ні про що не думаю.

Марина обережно помістила аркуш у пакет.

— Ми не знаємо, коли Люся це написала. Не знаємо, кому вона адресувала повідомлення. Не знаємо, кого вона називала «ним». І не знаємо, чи йдеться взагалі про людину.

Ліна дивилася на неї.

— Ви справді думаєте, що це може бути не людина?

— Я думаю, що семирічні діти іноді використовують слова, значення яких дорослі не розуміють.

— Вона не боялася вигаданих чудовиськ.

Марина оглянула кімнату.

— Ви впевнені?

Ліна нахмурилася.

— Так.

— А темряви?

— Ні.

— Незнайомців?

— Не більше, ніж інші діти.

— Тоді нам потрібно з’ясувати, кого саме Люся мала на увазі.

Марина повернулася до дверей.Ліна пішла за нею.

— Ви сказали, що Гліба забрали до відділку.

— Так.

— Чому?

Марина зупинилася.

— Для додаткової розмови.

— Він підозрюваний?

Марина не відповіла одразу.

— У справі про зникнення семирічної дитини підозрюваними можуть бути всі, хто мав доступ до неї.

Ліна зблідла.

— Навіть батько?

— Особливо батьки.

— Ви думаєте, що Гліб міг щось зробити Люсі?

— Я думаю, що зараз ми не можемо виключати жодної версії.

Ліна стиснула губи.

— Він не міг.

Марина подивилася на неї.

— Чому?

— Бо він її батько.

— Це не доказ.

Ліна нічого не відповіла.Марина спустилася вниз.

У відділку Гліб сидів у невеликій кімнаті для допитів.Кімната була майже порожньою.Сірі стіни.Металевий стіл.Два стільці.На стелі — лампа холодного білого світла, яка неприємно підкреслювала втому на обличчі.Вікно було зачинене, але крізь нього долинав гул міста. Автомобілі, чиїсь голоси, далеке виття сирени.Гліб сидів, спершись ліктями на стіл.Навпроти нього — Марина.Вона поклала перед собою диктофон.

— Ми можемо говорити неофіційно, — сказала вона.

— Я вже все сказав.

— Ні.

— Я розповів, що знав.

— Не все.

Гліб подивився на неї.

— Що ви хочете почути?

— Про чоловіка.

— Я вже сказав: бачив його біля школи.

— Ні.

Марина відкрила папку.

— Ви бачили його не біля школи.

Вона поклала на стіл фотографію.

— Ви бачили його біля будинку.

Гліб завмер.На фотографії був чоловік у темній футболці.Той самий.

— Камера зафіксувала його дев’ять днів тому, — продовжила Марина. — Але це ще не все.

Вона дістала інший знімок.На ньому чоловік стояв біля автомобіля.

— Його машина.

Він дивився на фотографію.

— Я не знаю, хто це.

— Зате знаєте машину.

Тиша.

— Я бачу, що ви її впізнали.

Гліб відкинувся на спинку стільця.

— Добре.

Він потер обличчя.

— Я бачив цю машину раніше.

— Де?

— Біля роботи.

— Якої роботи?

Гліб мовчав.Марина поклала перед ним ще один аркуш.

— Ви сказали дружині, що працюєте інженером.

— Я ним і є.

— У вас немає жодного офіційного працевлаштування за останні два роки.

Гліб підняв очі.Марина говорила спокійно.

— Натомість у вас є приватна охоронна компанія.

Він мовчав.

— Чому ви приховали це від дружини?

— Це не стосується Люсі.

— Зараз усе стосується Люсі.

Гліб стиснув кулаки.

— Я не хотів втягувати сім’ю.

— У що?

Він довго мовчав.

— У стару історію.

— Яку?

— Не знаю, як це пояснити.

— Спробуйте.

Гліб подивився на диктофон.

— Три роки тому я працював на одному об’єкті.

— Якому?

— Приватний будинок.

— Чий?

Він не відповів.Марина нахилилася ближче.

— Гліб, ваша донька зникла кілька годин тому. Якщо ця людина пов’язана з її зникненням, кожна хвилина вашого мовчання працює проти неї.

Він заплющив очі.

— Я знав його.

— Кого?

— Чоловіка на фотографіях.

Марина завмерла.

— Ім’я?

Гліб розплющив очі.

— Владислав Романенко.