Розділ 4.Коробка.

Марина ще кілька секунд стояла навколішки біля дитячого ліжка.Вона не торкалася коробки.Не тому, що боялася.Страх у її роботі давно перестав бути почуттям, яке змушує відступати. Він став інструментом. Якщо щось викликало внутрішнє напруження, Марина не намагалася його придушити. Навпаки — запам’ятовувала.Страх означав: дивись уважніше.Під ліжком було темно. Туди майже не потрапляло світло з вікна, і дерев’яна коробка здавалася частиною тіні. Стара, потерта, з подряпинами на кришці та маленьким металевим замком спереду.На кришці — напис.НЕ ВІДКРИВАТИ МАМІ.Марина повільно випросталася.

— Сергію!

У дверях майже одразу з’явився криміналіст.

— Що?

Вона мовчки показала вниз.Чоловік підійшов ближче, присів і нахилив голову.

— Цікаво.

— Не чіпай.

— Навіть не збирався.

Він дістав телефон і сфотографував коробку з різних ракурсів.Марина підійшла до вікна.Сонце вже давно піднялося над сусідніми будинками, і кімната втрачала ту нічну похмурість, яка ще кілька годин тому робила її чужою.Тепер вона виглядала просто дитячою.На стіні висіли малюнки.Веселка.Будиночок.Дівчинка з довгим жовтим волоссям.Троє людей, які трималися за руки.Мама.Тато.Люся.На письмовому столі лежали кольорові олівці, складені в прозорий стакан. Поруч — зошит із нерівними літерами, дитячий щоденник, кілька наклейок і маленька пластикова фігурка коня.На поличці стояли книжки.Деякі були розгорнуті.Одна лежала догори обкладинкою, ніби її поспіхом кинули.Марина підійшла до столу.Вона не торкалася речей.Просто дивилася.Усе в кімнаті говорило про дитину.Але зараз від цього було моторошніше, ніж від порожнього ліжка.Бо речі залишилися.Дитина — ні.

— Тут щось не так, — тихо сказав Сергій.

Марина повернулася.

— Що?

Він показав на вікно.

— Воно було відчинене?

— Я не знаю.

— Внизу вологий слід.

Марина підійшла.На білому підвіконні справді виднівся відбиток маленької долоні.Не просто слід.Волога пляма, у якій чітко проглядалися чотири пальці й частина долоні.

— Дитячий?

— Схоже.

— Скільки часу він міг тут бути?

— Залежить від температури, вологості, поверхні...

— Приблизно.

Сергій подивився на підвіконня.

— Недовго.

Марина перевела погляд на вулицю.Вікно виходило на задній двір.За парканом починався вузький провулок, зарослий високою травою. Далі — старі гаражі, кілька сараїв, ряд молодих берез.Від вікна до землі було понад чотири метри.Дитина сама не могла спуститися звідси.Але тоді виникало інше питання.Хто відкрив вікно?Марина ще раз подивилася на мокрий відбиток.Потім на порожнє ліжко.Порваного ведмедика вже не було — його забрали криміналісти.Без нього кімната здавалася ще порожнішою.

— Коробку треба вилучити, — сказала Марина.

— Спочатку треба зрозуміти, чи є на ній відбитки.

— Саме тому я сказала «вилучити», а не «відкрити».

---

Ліна побачила Марину, коли та спускалася сходами.Слідча йшла повільно, тримаючи в руці пакет із речовим доказом.За нею слідував Сергій.Ліна одразу зрозуміла: вони щось знайшли.Вона підвелася з дивана.

— Що там?

Марина не відповіла відразу.Подивилася на Гліба.Він стояв біля вікна вітальні, схрестивши руки на грудях.Його обличчя було напружене.

— Ми знайшли коробку в кімнаті Люсі, — сказала Марина.

Ліна нахмурилася.

— Яку коробку?

— Дерев’яну.

— У неї багато речей.

— На цій було написано: «Не відкривати мамі».

Ліна зблідла.

Цього разу настільки помітно, що навіть Гліб відразу повернув голову.

— Я не знала про неї, — сказала вона.

Марина уважно спостерігала за її обличчям.

— Ви впевнені?

— Так.

— Люся ніколи вам її не показувала?

— Ні.

— Не казала, що щось ховає?

— Ні.

Марина зробила паузу.

— Ви часто заходили до її кімнати?

— Щодня.

— Перевіряли її речі?

Ліна насупилася.

— Що це за питання?

— Звичайне.

— Я її мати.

— Саме тому я питаю.

Ліна відвернулася.За вікном пролітала бджола, важко гудучи над квітами.У саду пахло м’ятою.Цей запах раптом здався Ліні нестерпним.Надто звичайним.Надто мирним.

— Я не лазила в її речі, — сказала вона.

Марина кивнула.

— Добре.

Потім перевела погляд на Гліба.

— А ви?

— Що я?

— Ви знали про коробку?

— Ні.

— Ви часто заходили до кімнати доньки?

— Не так часто, як дружина.

— Але заходили?

— Звичайно.

— Коли востаннє?

Гліб задумався.

— Учора.

— О котрій?

— Перед сном.

— Що робили?

— Побажав їй доброї ночі.

— Розмовляли?

— Кілька хвилин.

— Про що?

— Ні про що особливе.

Марина не відводила від нього погляду.

— Тобто?

Він зітхнув.

— Вона питала, чи поїдемо ми завтра до бабусі.

— І що ви відповіли?

— Що подумаємо.

— Чому не дали чіткої відповіді?

— Бо ми не планували поїздку.

Марина кивнула.Записала щось у блокнот.Ліна дивилася на чоловіка.

— Ти їй щось обіцяв?

— Ні.

— Гліб.

— Що?

— Вона була дивна вчора.

Він подивився на неї.

— Що значить «дивна»?

— Вона запитувала про людей.

Марина одразу підняла голову.

— Про яких людей?

Ліна вагалася.

— Про тих, хто повертається.

— Що саме вона сказала?

— Я вже казала.

— Повторіть.

Олена повільно сіла.

— Вона запитала, чи може людина повернутися, якщо її давно немає.

Марина насупилася.

— Кого вона мала на увазі?

— Не знаю.

— Ви запитали?

— Так.

— І?

— Вона сказала: «Нікого».

Марина кілька секунд мовчала.

— Діти рідко формулюють такі речі без причини.Ліна опустила голову.

— Я знаю.

У її голосі з’явився біль.

— Тепер знаю.

---

До вечора до будинку приїхав кінолог.Разом із ним — службова вівчарка на ім’я Рекс.Пес був великий, чорний із рудими підпалинами, із широкою грудною кліткою та блискучою шерстю, яка ще зберігала вологу після ранкового повітря. Він рухався спокійно, але постійно працював носом, втягуючи запахи подвір’я.Марина стояла біля хвіртки.Кінолог пояснював щось Сергію.Ліна дивилася на собаку з другого поверху.Вона завжди боялася великих собак.А Люся — ні.Люся любила всіх собак.Навіть тих, яких боялися інші діти.Одного разу вона сказала: