Розділ 3.Слід.

До полудня літо остаточно прокинулося.Сонце  піднялося високо і його світло  осяяло  місто, забарвлюючи дахи приватних будинків у блідо-золотий колір.. На листі яблуні біля будинку Ковалів сиділи дві горобині, нервово перестрибуючи з гілки на гілку. Вони раз у раз злітали, коли хтось із поліцейських проходив подвір’ям.Вулиця, яка ще  декілька годин тому здавалася звичайною сонною вулицею приватного сектора, тепер була наповнена чужими голосами, кроками й автомобілями.Біля воріт стояв поліцейський мікроавтобус.Трохи далі — автомобіль слідчо-оперативної групи.На сусідньому подвір’ї жінка в блакитному халаті тримала в руках чашку кави й дивилася через паркан. Вона вже втретє робила вигляд, що поливає квіти, хоча вода давно перестала текти.Люди завжди дивляться, коли трапляється чужа біда.Не тому, що їм обов’язково цікаво.Іноді — тому, що чужий страх змушує їх перевірити власний.Чи замкнені двері?Чи зачинені вікна?Чи спить їхня дитина у своїй кімнаті?Чи все ще стоїть на місці те, що вчора здавалося таким буденним?Марина Гнатюк стояла навпочіпки біля трави за кілька десятків метрів від будинку.Їй було тридцять шість.Невисока, худорлява, з прямою спиною і тією особливою нерухомістю в рухах, яка з’являється у людей, що звикли багато років контролювати себе. Темно-каштанове волосся вона зазвичай збирала в низький хвіст, але кілька пасом уже вибилися біля скронь . Обличчя в неї було вузьке, з високими вилицями, тонким носом і невеликою вертикальною зморшкою між бровами. Вона з’являлася щоразу, коли Марина надто довго дивилася на щось, що не вкладалося в логіку.Очі — сіро-зелені, холодні на перший погляд — зараз уважно вивчали землю.На ній були темно-сині брюки, світла сорочка з короткими рукавами . На ногах — практичні черевики.Вона не любила підбори.Казала, що злочинці ніколи не залишаються на місці достатньо довго, щоб слідчому було зручно їх наздоганяти.

— Тут.

Голос пролунав ліворуч.Марина повернула голову.Поруч стояв криміналіст.Він показав на землю.

— Не чіпайте.

Марина завмерла.У траві, серед прим’ятих стебел, справді був слід.Глибокий відбиток чоловічого взуття.Носок дивився в бік будинку.Марина повільно перевела погляд далі.Ще один.За кілька сантиметрів — третій.Потім четвертий.Сліди йшли вздовж вузької смуги трави.

— Розмір?

— Приблизно сорок третій.

— Приблизно?

Криміналіст поправив окуляри.

— Точніше скажу після зняття зліпка.

Марина кивнула.Вона присіла ближче.Земля була ще м’якою після нічної роси.Відбиток вийшов чітким.Навіть малюнок протектора проглядався досить добре.

— Напрямок?

— До будинку.

— А назад?

Криміналіст мовчав.Марина подивилася на нього.

— Немає?

— Поки що не бачу.

Вона знову поглянула на слід.

— Отже, людина прийшла сюди...

Пауза.

— Але не пішла.

---

Ліна сиділа біля кухонного вікна.Вона вже не плакала.Саме це найбільше лякало Гліба.Плач був би зрозумілим.Крик — теж.Істерика, паніка, навіть непритомність — усе це він міг би пояснити.Але Ліна сиділа тихо.Надто тихо.Їй було тридцять чотири.Ще вчора ввечері вона здавалася молодшою за свій вік: світло-русяве волосся, яке доходило майже до лопаток, великі карі очі, м’які риси обличчя, маленька родимка біля правої брови. Вона любила світлий одяг, тонкі золоті прикраси й парфуми з запахом ванілі.Сьогодні від тієї жінки майже нічого не залишилося.Волосся було розпущене й скуйовджене.На ній досі була нічна сорочка — світло-сіра, з тонким мереживом на комірі. Поверх неї вона накинула кардиган, але так і не застебнула його.Босі ступні були холодними.Вона навіть не помічала.Перед нею стояла чашка кави.Кава давно охолола.Гліб стояв біля кухонної стільниці.Йому було тридцять сім.Високий, широкоплечий, із коротким темним волоссям і густими бровами. Неголений підборідок додавав обличчю втомленого, жорсткого вигляду. На правій щоці була маленька біла риска — старий шрам, який він отримав ще до знайомства з Ліною.Він працював інженером.Принаймні так знали сусіди.Так знала більшість друзів.Але Марина ще не знала, що професія Андрія не була єдиною річчю в його житті, про яку він не розповідав дружині.

— Ліна.

Вона не відповіла.

— Подивися на мене.

Жінка повільно підняла очі.

— Що?

— Слідча хоче поговорити з нами окремо.

— Навіщо?

— Так треба.

Ліна посміхнулася.Ледь помітно.Без радості.

— Окремо?

— Так.

— Вона думає, що ми брешемо?

Гліб не відповів.І цього було достатньо.Ліна відвела погляд.

— Я не брехала.

— Я цього не казав.

— Але подумав.

— Ліна...

— Ти подумав.

Вона різко встала.Стілець ковзнув по плитці.

— У мене зникла дитина, Гліб.Її голос зламався.— Я не знаю, де вона. Я не знаю, чи вона жива. Я не знаю, хто її забрав. А ти стоїш тут і дивишся на мене так, ніби я щось зробила.

— Я дивлюся на тебе, бо намагаюся зрозуміти, що відбувається.

— Я теж!

Вона прикрила рот долонею.На кілька секунд заплющила очі.

— Вибач.

Гліб підійшов до неї.Хотів обійняти.Вона відступила.Не різко.Просто зробила крок назад.І він зупинився.Між ними залишилося менше метра.Але раптом здалося, що набагато більше.

---

Марина зайшла на кухню через кілька хвилин.У руці вона тримала прозорий пакет для речових доказів.Усередині лежала рожева гумка.Ліна одразу її впізнала.Її обличчя змінилося.

— Це її.

— Ви впевнені?

— Так.

— Коли вона її носила?

— Учора.

Марина кивнула.

— А тепер інше питання.

Вона поклала пакет на стіл.

— Ви казали, що вночі не виходили з дому.

— Так.

— А ваш чоловік?

Ліна подивилася на Гліба 

— Він спав.

Марина перевела погляд на нього.

— Ви впевнені?

Гліб насупився.

— Так.

— Ви прокидалися вночі?

— Ні.

Марина зробила паузу.

— Ваша дружина сказала, що прокинулася о 4:17.

— Так.

— Чому?

— Не знаю.

— Ви не чули, як вона вставала?