Розділ 2.Перші запитання.

Поліцейська машина приїхала через одинадцять хвилин.Ліна запам’ятала цей час надто добре.4:37.Пізніше вона неодноразово прокручуватиме в голові ті одинадцять хвилин — від моменту, коли Гліб натиснув кнопку виклику, до того, як сині проблискові маячки ковзнули по стінах будинку.Одинадцять хвилин.Саме стільки часу, як їй здавалося, у них ще залишалося до того, як усе остаточно зміниться.За вікном починався світанок.Небо над дахами світлішало, набуваючи холодного сірого відтінку. Літня ніч відступала неохоче. На листі дерев блищала роса, а в повітрі вже з’являлася та ранкова свіжість, яка буває тільки перед спекотним днем.Двоє поліцейських зайшли до будинку.Перший — високий, років сорока, з коротко підстриженим темним волоссям і втомленими очима. На ньому була темно-синя форма, жилет і важкі черевики, підошви яких залишили на підлозі вологі сліди.Другий був молодшим.Він тримав у руках блокнот.

— Хто телефонував?

— Я, — відповів Гліб.

— Ви батько?

— Так.

Старший поліцейський подивився на нього, потім на Ліну.

— Дитина?

— Донька, — сказав Гліб 

— Скільки років?

— Сім.

Поліцейський коротко кивнув.

— Ім’я?

Ліна відкрила рот, але голос не з’явився.Гліб відповів замість неї:

— Людмила  Коваль. Ми називаємо її Люся.

Поліцейський записав.

— Коли ви востаннє її бачили?

— Учора ввечері, — сказала Ліна.

— Точніше.

Вона стиснула пальці.

— Близько десятої.

— Ви вкладали її спати?

— Так.

— Вона була в нормальному стані?

— Так.

— Не хворіла? Не скаржилася на щось?

— Ні.

— Була налякана?

— Ні.

Ліна замовкла.Поліцейський дивився на неї уважно.

— Пані ?

— Вона... — жінка ковтнула. — Вона була трохи засмучена.

— Через що?

— Не знаю.

— Ви не запитували?

— Запитувала.

— І?

— Вона сказала, що все добре.

Поліцейський записав ще щось.Потім підняв очі.

— О котрій ви виявили, що її немає?

— О четвертій сімнадцять, — відповіла Ліна

Молодий поліцейський навіть перестав писати.

— Ви знаєте точний час?

— Я подивилася на телефон.

— Чому саме тоді прокинулися?

Вона задумалася.

— Не знаю.

— Вам щось наснилося?

— Ні.

— Ви чули шум?

— Ні.

— Тоді чому прокинулися?

Ліна подивилася в бік коридору.

— Не знаю.

Старший поліцейський кілька секунд мовчав.

— Добре.

Він повернувся до Гліба.

— Хтось ще живе в будинку?

— Ні.

— Хтось мав ключі?

— Ні.

— Батьки? Родичі? Сусіди?

— Ні.

— Сигналізація є?

— Так.

Молодий поліцейський підняв голову.

— Вона спрацювала?

Гліб похитав головою.

— Ні.

— Код знаєте тільки ви?

— Я і дружина.

— Отже, якщо хтось увійшов через двері...

— Він мав ключ, — закінчив Гліб.

Поліцейський нічого не відповів.Він лише подивився на замок.Потім — на вхідні двері.Потім знову на Гліба.

— Або хтось уже був усередині.

Ліна здригнулася.Їй здалося, що температура в будинку раптом упала.

— Що ви сказали?

— Я поки що нічого не кажу, — спокійно відповів поліцейський. — Просто розглядаю всі варіанти.Він дістав рацію.

— Потрібна слідчо-оперативна група. Можливе викрадення дитини. Сім років. Будинок приватний. Ознак злому попередньо немає.Слово «викрадення» зависло в повітрі.Ліна заплющила очі.Вона досі намагалася не вимовляти його подумки.До цього моменту Люся просто зникла.Тепер її викрали.І від одного слова все стало реальнішим.

---

О 13:02 будинок уже був наповнений людьми.Слідчі фотографували кімнати.Хтось перевіряв вікна.Хтось оглядав двір.Хтось говорив телефоном біля воріт.Сусіди почали сходитись.Через дорогу жінка у халаті вийшла на ґанок і довго дивилася на поліцейські автомобілі.До до першої  години дня,половина вулиці вже знала, що зникла дитина.Ліна сиділа на кухні.Їй дали воду.Вона тримала склянку обома руками, але не пила.На столі стояла чашка Люсі.Рожева.З маленькою білою зіркою збоку.Учора ввечері Люся пила з неї молоко.На краю чашки залишився ледь помітний білий слід.Ліна дивилася на нього так довго, що почала бачити перед собою доньку.Люсю.Її тонке світле волосся, яке постійно вибивалося з хвостика.Веснянки на носі.Зелену гумку на зап’ясті.Звичку трохи примружувати одне око, коли вона брехала.Ліна різко відвернулася.

— Пані ?

Вона підняла голову.Перед нею стояла жінка років до тридцяти п’яти.Темне волосся було зібране у низький хвіст. На ній були чорні штани, світла сорочка з короткими рукавами і тонкий годинник на лівому зап’ясті.

— Я слідча Марина Гнатюк.

Вона не сіла одразу.Спочатку подивилася на Ліну.Не співчутливо.Не холодно.Уважно.

— Я поставлю вам кілька запитань.

Ліна кивнула.Марина сіла навпроти.Поклала на стіл блокнот.

— Коли Люся востаннє була поза будинком?

— Учора.

— Де?

— У школі.

— Зараз канікули, — уточнила Марина.

— Так.

— Тоді де?

Олена замовкла.

— Ми ходили до магазину.

— Коли?

— Увечері.

— О котрій?

— Приблизно о сьомій.

— Усі разом?

— Так.

Марина щось записала.

— Люся поводилася нормально?

— Так.

— Хтось із нею розмовляв?

— У магазині?

— Будь-де.

Олена насупилася.

— Не розумію.

— Чи звертався до неї хтось незнайомий останніми днями?

— Ні.

— Ви впевнені?

— Так.

Марина дивилася на неї кілька секунд.

— А Люся не розповідала вам про когось, хто за нею стежить?

Ліна відчула, як холод пробіг по спині.

— Ні.

Це була правда.Майже.

— А про чоловіка?

Ліна повільно підняла очі.

— Якого чоловіка?

Марина не відповіла відразу.Вона лише перегорнула сторінку.

— Учора о 18:42 камера на будинку навпроти зафіксувала чоловіка.

Ліна відчула, як пальці перестали слухатися.

— Якого?