Розділ 1.Тиша.

О четвертій сімнадцять ранку будинок ще спав.Літня ніч повільно відступала, але світанок не поспішав заходити у двір. За вікнами стояла густа синювата темрява, в якій дерева здавалися вищими, ніж удень, а їхнє листя ворушилося від теплого вітру так тихо, ніби хтось обережно проводив долонею по верхівках.У спальні було душно.Відчинене навстіж вікно пропускало запах нагрітої за день землі, вологої трави й чиїхось нічних квітів із сусіднього подвір’я. На підвіконні ледве чутно дзижчала маленька комаха, раз у раз ударяючись об скло.Ліна прокинулася раптово.Не від шуму.Навпаки — від його відсутності.Вона кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у темну стелю.Поруч спав Гліб. Він лежав на спині, однією рукою прикривши обличчя. Його футболка була зім’ята на грудях, волосся розтріпане після сну. Навіть уві сні на лобі залишалася тонка складка — звичка, яка нікуди не зникала разом із заплющеними очима.Ліна прислухалася.Десь далеко проїхала машина.Потім гавкнув собака.І знову — тиша.Вона повернула голову до дверей.Двері до дитячої кімнати були прочинені.Ліна звикла перевіряти Люсю вночі.Сім років — уже не той вік, коли дитина потребує, щоб мама накривала її ковдрою щогодини. Але Ліна все одно це робила. Інколи заходила просто подивитися. Інколи поправляла ковдру, яка сповзала на підлогу. Інколи забирала зі стільця одяг, залишений донькою перед сном.Учора вона теж заходила.Люся спала.Точно.Ліна пам’ятала рожеву піжаму з маленькими білими зірочками. Пам’ятала, як донька лежала на боці, притискаючи до грудей свого старого ведмедика.Вона ще сказала:

— Спи, мала.

І Люся сонно пробурмотіла:

— Мамо, двері не закривай.

— Не закрию.

Тепер Ліна різко сіла на ліжку.Її серце ще не встигло злякатися.Мозок просто відзначив якусь неправильність.Вона відкинула ковдру й босоніж вийшла в коридор.Підлога була теплою.На стіні світився маленький нічник — жовтий, майже помаранчевий. Його світло лягало на фотографії в рамках.Ліна пройшла повз них, не дивлячись.Дитяча кімната була наприкінці коридору.

— Люсю?

Тиша.Вона штовхнула двері.

— Люсю, ти не спиш?

Кімната зустріла її запахом дитячого шампуню, чистої білизни й теплого повітря.Ліжко було порожнім.Ліна завмерла.Спочатку вона навіть не зрозуміла, що бачить.Простирадло було відкинуте.Подушка лежала посередині ліжка.Ковдра сповзла на підлогу.А Люсі не було.

— Люсю?

Цього разу голос прозвучав тихіше.Вона підійшла до ліжка.Торкнулася простирадла.Тепле.Ліна різко озирнулася.

— Люсю?

Вона заглянула під ліжко, хоча прекрасно розуміла, що семирічна дитина не могла просто зникнути під ним.Порожньо.Вона відчинила шафу.Плаття.Футболки.Шорти.Рюкзак.Усе на місці.

— Люсю!

Тепер вона вже кричала.Гліб прокинувся відразу.

— Що?

Він з’явився у дверях за кілька секунд, сонний, розгублений, босий.

— Де Люся?

Він подивився на дружину.

— Що?

— Люсі немає.

Гліб ще не зрозумів.Підійшов до ліжка.Подивився на порожню постіль.Його обличчя змінилося.

— Може, у ванній?

— Я перевіряла.

— На кухні?

— Гліб...

Вона подивилася на нього.І тільки тепер у її очах з’явився справжній страх.

— Її немає.

Він нічого не відповів, швидко вийшов із кімнати.Ліна рушила за ним.Вони перевірили ванну. Кухню. Вітальню. Маленьку комору, куди Люся іноді ховалася, коли грала в піжмурки.Ніде.

— Люся! — кричав Гліб.

Він відчинив вхідні двері.Зупинився.Ланцюжок був на місці.Замок — закритий.Він повільно подивився на Ліну.

— Ти виходила вночі?

— Ні.

— Точно?

Вона образилася.

— Ти серйозно?

— Я питаю.

— Ні. Я нікуди не виходила.

Гліб провів долонею по обличчю.Потім підійшов до вікна у вітальні.Зачинене.Вікно на кухні — теж.Балконні двері — замкнені.Будинок був цілий.Ні розбитого скла.Ні слідів злому.Нічого.Ліна стояла посеред вітальні, обхопивши себе руками.Вона тремтіла.

— Вона не могла сама вийти.

Гліб мовчав.

— Їй сім років.

Він нарешті повернувся до неї.

— Я знаю.

— Вона боялася темряви.

— Знаю.

— І ніколи не виходила сама.

— Ліна.

— Вона навіть до поштової скриньки без мене не ходила.

— Ліна.

Вона замовкла.Він підійшов до неї.Поклав руки їй на плечі.

— Я знайду її.

Ліна подивилася йому в очі.

— Де?

Він не відповів.Бо вперше за сім років не знав, що сказати своїй дружині.Потім із дитячої кімнати почувся тихий звук.Наче щось упало.Вони одночасно повернули голови.Гліб пішов першим.Ліна — за ним.На підлозі біля ліжка лежав плюшевий ведмедик.Той самий, з яким Люся засинала майже щовечора.Ліна присіла.Підняла його.І завмерла.Ведмедик був розірваний.Посередині живота тканина була розсічена, з неї стирчав білий наповнювач. Одна лапа трималася буквально на клаптику тканини.А на білій шерсті, біля самого шва, темніла маленька пляма.Ліна провела пальцем над нею, не торкаючись.

— Це кров?

Гліб нічого не сказав.Він дивився на ведмедика.Потім — на порожнє ліжко.І вперше за всю цю ніч його обличчя втратило колір.Бо він побачив те, чого Ліна ще не помітила.На підлозі біля ліжка були маленькі сліди.Не дитячі.І не брудні.Вони були майже невидимими.Наче хтось ішов кімнатою босими ногами.І зупинився саме біля ліжка Люсі.О 4:23 Гліб набрав поліцію.О 4:24 зателефонував у швидку.А о 4:26 Ліна вперше подумала про те, про що пізніше шкодуватиме найбільше.Вона знала, що Люся не зникла сама.Але не сказала про це чоловікові.Поки що.