1. ЛЮСТДОРФ

    Вагон був переповнений. Влітку всі одеські трамваї переповнені. Особливо ті, які прямують до моря. Двадцять сьомий маршрут, в якому лейтенант Максим Корецький їхав до місця своєї служби, також не був виключенням.

    Ще вранці Максим із хвилюванням очікував в управлінні кадрів штабу округу, як складеться його доля. У спекотний липневий день в Одесі, коли сонце вже зранку нещадно гріє узбережжя, кожен знаходить свій порятунок від спеки. Відпочивальники на пляжі радіють свободі носити шорти і майки, насолоджуючись прохолодою води і свіжим бризом. А для молодих лейтенантів в очікуванні припису для подальшої служби, одягнених по статуту в напівшерстяну парадну форму кольору морської хвилі та важкі хромові чоботи,  спека стає справжнім покаранням. Коли чекаєш своєї долі, кожна хвилина здається вічністю. Твоя уніформа стає важким панциром, затримуючи кожну краплину поту, спричиняючи дискомфорт і душевні муки. Ти дивишся на двері кабінету начальника, що зараз визначає твою майбутню долю. Кожен шорох за дверима викликає миттєву реакцію. Твої думки плутаються в лабіринті припущень і очікувань, і кожна мить наближає їх до відповіді, яка може перевернути твоє життя в одну мить. Нарешті двері відчиняються, і суворий підполковник виходить з підписаними паперами. Він витримує паузу, оглядаючи всіх присутніх. Напруга досягає піку - надія, страх, очікування і готовність прийняти будь-який результат. Підполковник називає прізвища, і кожен лейтенант слухає свою долю, зосереджуючись на його словах.

    Корецького направили в окремий батальйон, що дислокувався десь недалеко від села Люстдорф.

- Тобі пощастило, лейтенанте,- сказав йому підполковник, вручаючи припис. - Це майже курорт. Будеш служити на березі моря, як у казці про тридцять витязів прекрасних. Про таку службу мріє кожний полковник, не кажучи вже про майора. Там тільки русалок на гілках немає… Але, якщо добре пошукати, то знайдуться.

   «Приваблива перспектива», - подумав Корецький, але досвід п’яти років служби курсантом у військовому училищі все ж підказував йому, що в армії, де сатира і реальність переплітаються дуже щільно, кожен військовий курорт перетворюється на острів втрачених можливостей або на якусь подобу інтернату для відстаючих. Там, де стоїть наша армія, русалок точно не побачиш, а от дубів завжди вдосталь.

   - Дякую за довіру, - сказав він підполковнику.

Вагон тіпався зі сторони в сторону. Було шумно. Люди із зосередженими обличчями дивились у вікна і намагались не помічати пасажирів, що стоять. Діти з надувними іграшками цікавилися у мам, чи скоро буде море, і дивилися на все навколо з підвищеним інтересом. Об’ємна тітонька з великим декольте, склавши руки на грудях, голосно коментувала останні новини. Поруч з нею кивав головою і погоджувався сивий пенсіонер в солом’яному капелюсі з бамбуковими вудками в руках.

Максим притиснувся ближче до відкритого вікна, проводжаючи поглядом нові пейзажі і намагаючись не помічати неспокійного галасу, що лунав від пасажирів. Тримаючись рукою за поручень, він весь час згинався, щоб розгледіти околиці і куди їде трамвай. У своїй парадній формі бірюзового кольору з золотими погонами та жовтим ременем серед напівроздягнених пасажирів він почував себе папугою. Ногою Корецький притримував велику валізу, затрамбовану безліччю різноманітного обмундирування на всі сезони, для літа і зими, яке отримав на випуску з училища. Трохи подалі, на одинарному сидінні сиділа дівчина з густим рудим волоссям, яке спадало на спину. Вона давно вже привернула увагу Максима своєю яскравою зовнішністю та стильним одягом – темно-сині джинси, біла майка, на ногах зручні кеди. На колінах дівчина тримала старенький етюдник з сухими плямами фарби різних кольорів. Великий планшет біля ноги, з якого виглядало незавершене полотно, наче відгороджував її від усього світу. У неї на обличчі грав легкий вираз смутку, зелені очі дивилися в далечінь, ніби там вона бачить щось прекрасне і недосяжне. Незнайомка зосереджена, про щось напружено думає і не помічає нікого поруч. Можливо, вона обдумує сюжет своєї нової картини, а може, шкодує через те що посварилася зі своїм хлопцем, хто знає…

Максим, наче зачарований, не міг відірвати погляду від рудоволосої красуні. Він розумів, що непристойно ось так розглядати незнайому людину в громадському місці, відводив погляд, начебто його цікавлять виноградники на полі чи інші пасажири. Але очі знову і знову мимоволі тягнулися до гарного обличчя дівчини Ікс, а мозок насолоджувався її витонченим образом та творчою натурою, яку сам же і намалював. Раптом дівчина відчула на собі погляд лейтенанта і обернулася. Вони зустрілися поглядами і на мить завмер час. Дівчина збентежено відвела очі убік і далі стала дивитися у вікно. Лейтенант теж потупив погляд, відчувши, що зробив щось неправильне, але водночас не міг відірватися від цієї загадкової красуні. Йому неусвідомлено захотілося почути її голос та більше дізнатися про цю незнайомку, а може, навіть і побачити світ таким, яким його бачить вона.

Трамвай зупинився біля світлофору на в’їзді в селище. Тут дві колії сходилися в одну і треба було чекати, доки зустрічний вагон не виїде. Лейтенант непомітно підсунув ногою свою валізу ближче до планшета. Він почекав, поки водій вийшла з трамваю з монтировкою, щоби перемкнути замок на рейках.

- Я вибачаюсь…– нахилився він до дівчини. - Ви не підкажете, чи далеко ще до військової частини?

Незнайомка відвела погляд від вікна і зелені очі зустрілися з карими. Вона ледь здивовано посміхнулась.

«Вона здогадується, - подумав Максим, – точно здогадується, що я до неї клеюсь. І зараз вона відшиє щось на кшталт «не знаю», або «я не місцева». Напевно, не один він заглядається на такі принади, і дівчина звикла, що до неї чіпляються зухвалі типи прямо в транспорті.