РОЗДІЛ 1

4 дні до зараження.

Ніколи б не подумала, що буду розповідати про це. Моє життя кардинально змінилося за лічені дні, але перед тим, як розповісти про своє “сьогодні”, я маю розповісти про себе і те, що я втратила. Шкодую, що не цінувала очевидно жахливі речі, але вони мали “смак”.

Нещодавно настав такий самий лайняний, чи гівняний, чи стандартно нудний день. Він такий самісінький, як і кожен інший до моменту моїх змін. Знову були уроки, від яких нестерпно хочеться спати, бо вони нічим не цікаві і не корисні. Але самі паскудні завжди були ранки. Як і завжди, я знову прокинулася ще до піпікання, або, як його ще називають, сигналу будильника — на сигнал то геть не схоже. І цього разу теж не виспалася, бо внизу грюкнули дверцята кухонної шафи. Це означає, що мама повернулася з роботи.

Я лежала під ковдрою й дивилася на стелю. За стіною тихо спала Шарлотта. Вона завжди спала міцніше за мене. Навіть коли мама зрання поверталася додому й починала гриміти на весь будинок. У цьому була одна з переваг бути молодшою. Ти можеш спати, поки хтось інший організовує все довкола.

Знизу почувся звук кавоварки. Потім матюк, а за ним ще декілька. А потім мама почала наспівувати “Seven Nation Army“[1] зводячи його до чергування одного й того ж бляяяя… бля бля бля бля бляяя бля… чи то мені так здавалося. Отже, ранок проходив за звичним сценарієм.

Я зітхнула, вилізла з ліжка і пішла на кухню. Привітатися напевно, але я ніколи не говорила мамі “привіт”. Я і уявити не можу як привітно сказати привітне “привіт” коли я бляха зла на неї і вже стомлена ще до того, як навіть мушу прокинутись як всі інші нормальні люди.

Я вітаюся з холодильнком, у якому майже нічого не залишилося з того, чого там і так ніколи не було. Половина пачки молока, якийсь соус і яйця.

Мама стояла біля столу з чашкою кави, жмурячи червоні очі. Під ними темні кола. Я вже навіть не пам'ятала, який вигляд вона мала, коли була виспаною.

— Розбудиш Шарлотту, — сказала вона.

— Добре.

— І прослідкуй, щоб поїла.

Я кивнула.

Мама допила каву одним ковтком.

— Тітка Джанет завезе вас до школи.

Я знову кивнула.

Тітка не була моєю тіткою, просто вона була давньою близькою подругою мами, тому завжди була поруч. І для нас була як ніби тіткою. Якщо чесно та відверто, останні кілька років вона поводилася значно більше як мати, ніж як наша мама.

Саме вона купувала Шарлотті подарунки на день народження, коли мама забувала. Я про це довго не здогадувалася, а потім почала замислюватися, звідки у мами на те є гроші, бо пити вона менше не стала. А тоді я і сама отримала подарунок від ніби як мами, але мама навіть не знала, що то за подарунок. Так я все і зрозуміла. Та і лише тітка Джанет приходила і доглядала мене з сестрою, якщо хтось із нас хворів. Саме вона возила нас до лікаря, бо мама була стомлена після роботи і просто лежала у відключці. Іноді мені ставало соромно через те, наскільки я раділа її появі, бо радіти чужій матері (від якої хоч і не смердить перегаром) більше, ніж власній, мабуть, неправильно. Та життя взагалі рідко здається справедливим.

Мама пішла спати. За хвилину грюкнули двері її кімнати. Будинок одразу став тихішим.

Я постояла і потупила посеред кухні кілька секунд. Потім подивилася на раковину, на брудний вчорашній посуд, на пакет зі сміттям біля дверей. І чомусь подумала, що дванадцятирічні дівчата навряд чи повинні починати ранок із пошуку чим нагодувати молодшу сестру. Але хтось же мусить.

Я відкрила холодильник ще раз. Ніби за останні три хвилини там могло магічним чином з'явитися щось нове. Не з'явилося. Тому довелося викручуватися з того, що було.

За кілька хвилин на сковорідці вже шкварчали яйця.

І в цю мить на кухню зайшла Шарлотта. Її волосся стирчало в усі боки, наче вночі вона побилася з подушкою і програла.

— Пахне їжею, — сонно сказала вона.

— Бо це їжа.

— А що буде на вечерю?

Я подивилася на неї. Потім на холодильник. І знову повернулася до неї.

— Якщо пощастить, теж їжа.

Шарлотта кілька секунд мовчки дивилася на мене покручуючи виделку в пустій тарілці.

— Це був жарт?

— Майже.

Вона сумно видихнула зі звуком, схожим на скавчання, і драматично бахнулась головою об стіл.

Мені подобалося, що Шарлотта ще досі не повністю розуміла такі речі. Бо я у її віці вже зрозуміла, що більшість проблем самі себе не вирішують.

Поки вона їла, я зібрала наші речі до школи. Перевірила домашні завдання і чи взяла вона куртку, чи поклала обід. Часто я ловила себе на думці, що я замінювала їй маму і вже не була їй сестрою. І від цієї думки ставало якось гидко.

Бо мені всього дванадцять, і я хочу мати нормальне дитинство, як у всіх. Мені повинно бути цікаво, хто кому подобається в школі, нові серіали чи хоча б тупі відео в інтернеті. А замість цього я думала про рахунки, їжу і те, чи вистачить мамі грошей до кінця тижня. Я навіть не пам'ятала, коли саме почала про таке думати. Це відбулося настільки давно, що я вже звикла. А людина може звикнути майже до всього. Навіть до того, що не має власного життя.