Розділ 9

Жаби стали зовсім безсилі й в’ялі. Дехто все-таки впав в астивацію, дехто зарився в мул і чекав покращення.

Ті, хто вирішили не впадати в астивацію, сиділи на березі в тіньочку, майже не рухались і ледве дихали. Старі черепахи зарились у мул, а молодші емігрували. Комах стало значно менше — вони полетіли у вологіші, прохолодніші місця. Деякі миші побігли до людських осель або в ліс, де можна було сховатися та знайти вдосталь їжі.

Лише деякі стійкі лишилися... Пані Водяна Миша, хоч і дуже схудла, сиділа кожного ранку біля своєї нірки, дивилась на ставок та сумно хитала головою:

— А я ще пам’ятаю його, коли він був повноводний, — говорила вона монотонно, роздивляючись ставок з одного краю до іншого. — Коли тут вирувало життя і заводились жаб’ячі хороводи…

Ворони, круки та граки збирали тих, хто не пережив цієї посухи. Увечері приходила лисиця й намагалася виловити зі ставка тих, кому не вдалося вижити. Вечорами й ночами стояла тиша. Ніхто не квакав. Шлюбний сезон відклали — ніхто не нарестився.

Артуріо вже не раз пропонував забрати Люпинку та її друзів у ліс чи в село, але щоразу вона відмовлялася. Вона відчувала, що мусить щось вигадати і врятувати ставок.

І ось — настало! Пішов рясний дощ. Спека нарешті вщухла. Ставкові жителі мали змогу поїсти й набратися сил, відновити водний і температурний баланс.

Коли кінь прийшов до Люпинки, вона сказала:

— Я придумала, Артуріо!

— Що? — водночас здивовано й захоплено запитав кінь.

— Скликай усіх! — скомандувала вона, дивлячись у далечінь.

Артуріо гукнув своїм могутнім голосом:

— Гей ви, усі ставкові жителі, збирайтесь сюди!

Вся велика ставкова громада почала повільно сповзатися й спливатися до люпинчиного камінчика. Коли всі зібралися, вона почала:

— Послухайте, друзі. Ми не можемо тікати й не можемо сидіти, склавши лапки. Наш ставок — це наш дім. Ми маємо зробити все, щоб його врятувати.

— Але що ми можемо? — зітхнула стара ропуха Бульбетта.

— Ми маленькі, а люди — великі, — додала Жабетта.

— Саме тому ми маємо бути розумніші, — рішуче відповіла Люпинка. — Послухайте мій план. Пройшов дощ, земля розмокла й стала м’якшою. Ми, жаби, ті, хто ще має сили, підемо до гирла струмка й розкопаємо його — зробимо глибшим і ширшим. Таким чином, через більшу різницю тисків більше води буде потрапляти до нас. Мишки — ви будете розчищати гирло від трави, гілок та інших перешкод. Тритони — ваше завдання таке саме, тільки під водою. Треба позбирати корінці, водорості, листя з дна і дати дорогу воді.

Усі захоплено дивилися на неї. Ніхто не знав, чи з цього щось вийде, але вирішили спробувати. Хоча вже вечоріло, всі взялися до роботи. На щастя, жаби, миші й тритони активні вночі. А оскільки вночі прохолодніше і не палить сонце, вони не так швидко втомлювались.

Жаби, особливо ропухи, — дуже вмілі копачі. Зазвичай жаби зариваються в мул, пісок чи листя. Але ропухи можуть заглиблюватись до 30 см! Їхні задні лапи дуже потужні. Вони риють ними, наче маленькі екскаватори.

Робота була не швидка: задніми ногами ропухи та ставкові жаби розгрібали землю, вигрібали її з-під себе й відкидали назад. Кожен рух був точним — не марним. Земля осідала м’яко. Вже за кілька хвилин вони мали невеличке заглиблення. Свіжа вода приємно охолоджувала їх.

Далі по течії працювали тритони. Вони розчищали водорості, маленькі гілки, камінчики та корінці, пропускаючи воду далі у ставок. На березі працювали водяні миші. Вони збирали гілочки, камінці, перекушували кущі та рослини. Це було сплановано для того, щоб жабки мали більшу площу для розширення гирла.

Усі працювали мовчки й наполегливо. З часом сонце уже зовсім зайшло, з’явилися перші зірочки. Наші маленькі будівельники зупинились перепочити та попоїсти. Спочатку було тихо. А потім хтось із самців завів пісню:

— Ква!

— Ква, — почулося десь далі.

— Ква! — підтримав хтось тут.

І хоча їхня ситуація ще не змінилася, їм було легко й весело. Незабаром ставок наповнився жаб’ячим співом. Після перепочинку та вечері всі знову взялися до своєї місії. Лише коли небо загорілося світанком, звірята пішли по домівках спати.

Цілий день вони відпочивали після тяжкої праці. Лише під вечір почали виходити зі схованок.

Як ви гадаєте, любі мої читачики, що побачили ставкові жителі?

За день вода значно прибула. Так! І щодня по трошки прибувала. Сила води розмивала гирло ще більше.

Життя відновлювалося. Мешканців ставало щоразу більше. І скоро все стало майже як було. Майже...

Одного чудового вечора жабка сиділа на камінчику й обводила поглядом ставок. Тихо до неї приєднався Артуріо. Він став біля неї й промовив:

— Ну що, Люпинко, тобі вдалося!

— Дорогий мій Артуріо, нам вдалося відвернути цю небезпеку. Але я не маю гарантій, що завтра не прийде інша...

— Люпинко, не можна постійно жити в страху й думати про негатив. Для того нам дається життя — сьогодні і зараз — щоб ми жили, раділи й були вдячні за те, що маємо.

— Напевно… — тихо й задумливо промовила жабка.

— Поїхали, краще я тобі щось покажу, — загадково посміхнувся Артуріо й ліг на землю.

— Давай! — відповіла Люпинка, вже залазячи на спину.

Вони швидко їхали по лугу. Незабаром дістались людських полів. Артуріо зупинився й сказав:

— Дивись.

Жабка поглянула довкола. Вона побачила густі рядки кукурудзи, пишну капусту, далі — грядки з морквою, буряками, а ще далі — кущі картоплі. Зрошення дійсно дало результат. Та й їхньому ставку води вистачило.

— То можна, виявляється, жити в мирі й ділитися один з одним? І всім всього вистачить?

— Я не можу сказати про весь світ, Люпинко, але, напевно, так.

— Це добре. Тоді я спокійна.

Вони повернулися на берег. На них уже чекали друзі: їжачок Тіно, білочка на ім’я Іскринка, зайчик Крокусій, дятел Дзьобик — він сидів на вербовому кущі, — звісно ж, вуж Ганч, борсук Піпо та багато інших лісових і польових звірят. Вони прийшли подивитися на ставок, адже Артуріо розповів їм, що тут сталося. Ніхто не міг повірити, що одна маленька, «не така, як усі», жабка здатна здійсти такий великий, справжній подвиг — повернути до життя ставок, відновити цілу екосистему.