Розділ 8

Наступного дня Люпинка, як завжди, прокинулася, зайнялася своїми ранковими справами і навіть поплавала. Аж раптом прийшов Артуріо. Він примчав на звичне місце зустрічі, роззирнувся ліворуч і праворуч, але жабки не було. Тому він гукнув:

— Люпинко! Гей, ви, усі ставкові жителі, ідіть мерщій сюди!

Люпинка припливла до берега та вилізла на свій камінчик. Інші звірята теж повільно сходилися до нього.

— Доброго ранку, Артуріо. Що сталося? — з посмішкою сказала вона.

Вигляд у нього був досить стурбований.

— Усі звірята, увага! Сьогодні я чув від господаря — і навіть бачив! — що струмок, який живить ваш ставок, будуть відводити для зрошування полів.

Напевно, ще було зарано і рептилії ще не зігрілися як слід після нічного сну, і вони не могли втямити, що він говорить.

Кінь помітив це, тому продовжив пояснювати:

— Там, далі на лугу, люди засадили поля. І для того, щоб не залежати від погодних умов, вони викопують спеціальні канали, які будуть заповнюватися водою зі струмка і зрошувати огородину. А це означає, що у ставок потраплятиме менше води.

Нарешті всі збагнули, про що йдеться. Це означало, що їжі стане менше, вода буде швидко нагріватися, ставатиме менше кисню, що сприятиме задусі, а як наслідок — поширенню голоду й хвороб. І не варто забувати про лелек із чаплями. Вони можуть з легкістю повиловлювати всіх і з’їсти.

Ставкові мешканці розхвилювалися. Дехто засмутився й замислився, що робити, дехто почав панікувати та метушитися. Люпинка опустила голову, а через хвилину звернулася до Артуріо:

— Що нам робити?

— Я не знаю... — розгублено й тихо відповів той.

На ставку зчинився справжній гамір. Одні пропонували залягти в сплячку. Саме так амфібії можуть впадати в сплячку навіть улітку — це називається астивація. Коли настає спека, посуха чи нестача їжі, жаби можуть так вчинити. І існувати в такому стані до семи років.

Дехто пропонував мігрувати в інший ставок.

— Заперечую, — сказав тритон Мирон. — Поблизу ставків немає. Ви самі це знаєте, бо відчуваєте воду за кілометр. А як ми, звичайні амфібії й рептилії, будемо подорожувати на таку велику відстань, та ще й улітку, і без захисту?

Усі покивали головами — він говорив слушно.

— Тоді підемо в село, — зауважила Жабетта.

Та ця ідея теж не здавалася привабливою.

— У селі непросто сховатися. А тим паче — знайти воду, ще й для такої великої кількості тварин, — аргументував Артуріо.

Усі засмутилися, але намагалися придумати вихід.

— А ти, Бульбетто? — звернулася до неї водяна миша. — Ти давно живеш, далеко їздила, багато бачила. Як нам вчинити?

На мить усі повернулися до Бульбетти, яка сиділа на березі біля трави.

— Ну, я, звісно, не знаю... Але як би мій професор... То як би він вчинив?.. еее... оце я думаю, як би це він вчинив... квеее...

— Бульбетто, давай без своїх театральних виступів. Говори вже! Від цього залежить наше життя, — поквапила її Жабетта.

— Насправді я не знаю, — відповіла прямо стара ропуха. — Я ніколи не була в Парижі й не знаю ніякого професора. Я вигадала цю історію. "Париж" я чула з книжки, яку мама читала своєму синові, сидячи під моїм деревом. Я тоді була ще молодою жабкою й уявляла, мріяла: якби професор мене приютив, доглядав за мною, а я була б поважною жабою... — закінчила вона, опустивши очі.

Усі сумно опустили голови теж. Можливо, за інших обставин вони б дорікали їй чи висміяли, але зараз було не до цього. Їм потрібно було вирішити важливе питання.

— Ой, та що ви скиссссли? — раптом почувся з кущів голос змія Ганча.

Він приповз непомітно та став слухати їхню розмову.

— Ставок за один день не висссохне, — продовжив він. — А там щось вигадаєте. І взагалі, буде видно. Люди — такі непостійні істоти, що це жах. Сссьогодні вони будують греблю, а завтра полетять у косссмос... Я їх знаю.

Від його слів слухачам дійсно полегшало. Усі стали повільно повертатися до своїх справ.

...

Пройшло чимало часу… Щодня Артуріо приходив на ставок та розповідав, як іде будівництво. З часом зі струмка води стало надходити менше. Як і казав Ганч, за один день вона не зникла, але стало видно наслідки. Їжі дійсно стало менше. Тому ставкові жителі стали частіше сваритися між собою.

Улітку спекотно навіть із водою, а коли її менше — вона швидше нагрівається. Амфібіям важче охолодити своє тіло, рибам — дихати у воді. А ситуація не покращувалася… Щодня води ставало менше, вона ставала теплішою, і в ній зменшувався вміст кисню...

Люди нікуди не ділися, як передрікав Ганч.