Розділ 7

Ранок. А ви помічали, мої любі читачики, що іноді буває день зовсім не схожий на інші? Здається, ніби все як завжди, але відчувається він зовсім по-іншому — якось особливо. Люпинка прокинулась і відразу відчула це. Як завжди, обережно вона вийшла з нори. Поглянула на свій рідний ставок. Все було точнісінько як завжди, але відчувала вона якесь особливе піднесення. Сонце світило яскравіше, дихалося вільніше, очі її світилися сміливістю.

Вмившись росою, вона попрямувала вздовж берега. Сьогодні вона вирішила не сидіти одразу на камінчику, а піти й привітатися із сусідами.

— Доброго ранку, тьотю Водяна Мишо, — сказала Люпинка голосніше, адже мишка ще вовтузилась у нірці.

— Доброго ранку, Люпинко, — на мить зупинилась тітонька Водяна Миша, висунула голову з нірки. — Як ти почуваєшся?

— Дякую, тьотю, все добре, — відповіла жабка чемно і попрямувала далі.

— Привіт, Вільшаночко! — вигукнула Люпинка до пташечки, яка сиділа на ожиновому кущі.

— Доброго ранку, Люпинко, — ввічливо відповіла Вільшаночка. — Як спалося сьогодні?

— Дякую, чудово, — відповіла Люпинка. — А кого ти шукаєш?

— Ой, десь полетіли мої пташенята. І ж казала їм далеко не літати, а тепер ось сиджу тут, цвірінькаю і їх гукаю.

— Не турбуйся, Вільшаночко: вони награються й скоро повернуться.

— Та повернуться ж… Але я хвилююсь.

— Якщо я їх зустріну, то обов’язково скажу, що ти їх шукала.

— Дякую тобі, Люпинко, — відповіла пташечка й ніби трохи заспокоїлась.

Жабка пострибала далі. Наступним жив Мирон Тритон.

— Доброго ранку, дядечку Мироне!

— Здоровенька була, Люпинко. Як ся маєш?

— Все добре, дякую, я б навіть сказала — чудово.

— Це чудово, що все чудово, — підсумував тритон.

Люпинка плигала далі. Далі жила Жабетта, а за нею — Амор. Вона хотіла привітатися й з ними.

— Доброго ранку, тітонько Жабетто, — сказала Люпинка вже тихіше, бо тітонька сиділа біля своєї нірки і вже навіть ішла назустріч, щоб роздивитися, що відбувається.

— Доброго ранку, Люпинко, — зупинилася та відповіла Жабетта. — То як воно? — по-змовницьки нахилила голову вперед тітонька. Звісно, вона хотіла бути в курсі останніх новин.

Але Люпинка відповіла лише:

— Дякую, усе добре, — і попрямувала далі, бо вже помітила Амора.

— Вітаю! — привіталася вона ще здалеку.

— Привіт, Люпинко, — усміхнувся їй назустріч Амор. — Як настрій у тебе сьогодні?

— Настрій неперевершений, — посміхнулась жабка.

— Це, мабуть, після вчорашніх пригод? — підморгнув Амор.

— Можливо, — усміхнулась вона. — А ще, знаєш, ніби в повітрі щось змінилося.

— Це літо. Воно завжди щось міняє. Або ми змінюємося — і починаємо помічати більше.

— Мудро кажеш, Аморе. Може, з тебе вийшов би чудовий вчений жаб?

— А може, я ним і є, тільки маскуюся під звичайного? — заусміхався він.

— О, тоді буду з тобою обережніша. Хто знає, може ти ще книжку про мене напишеш!

— Як мінімум — вірш, — засміявся Амор. — Але спершу мушу дізнатися, що люблять незвичайні жабки на сніданок.

— Комахи з росою. І крапля пригоди зверху.

— То сьогодні буде і те, й інше — я це відчуваю!

— Так, - погодилась жабка. – А поки – бувай.

— Побачимося.

Їй подобалося йти вранці, коли ще не дуже спекотно, по мокрому піску. Коли вода час від часу хлюпала їй на лапки та черевце. Іноді здіймався вітер, гнув траву й кущі, а також лоскотав її спинку і вона аж примружувалась від задоволення.

А ще їй було цікаво просто прогулятися й побачити, що нового на її ставку, адже вона давно не виходила просто так. Не дуже приємно гуляти, коли кожен зустрічний мав за обов’язок запитати, де твої крапочки та смужки, чому немає бородавок, — та зробити висновок: «Ти — несправжня жабка».

Та зараз Люпинка не боялася ходити берегом, бо знала: визначають, хто ти є, не смужки і крапочки, а вчинки. Хтось може тричі бути орлом, але поводитися, як свиня, і навіть маленька сіра миша може стати відважним воїном.

Тож вона йшла так доволі довго. Хоч ставок і невеликий, та лапки у неї маленькі. Порозмовлявши коротко з усіма, вона повернулася до свого камінчика вже близько обіду. Скупалася, влаштувалася в тіні й час від часу ласувала комахами.

Незабаром вона почула знайоме тупотіння позаду. Цього разу вже знала, чого чекати: темна постать з’явилася на березі. Кінь поставив передні ноги ширше, нахилив поважну голову та почав пити. Його чорна грива спадала наперед.

Втамувавши спрагу, він підняв голову, тріпнув гривою та почав оглядатися навколо. Звісно, шукав саме її.

Люпинка сиділа подалі, під лопухом, і навіть не рухалася. Та через мить Артуріо все ж знайшов її.

— Доброго дня, Люпинко. Як ваші справи?

— Вітаю, Артуріо. Я тут одна, чиї справи вас ще цікавлять?

— Я знаю, що ви одна. Називаючи на «ви», я звертався з поваги, — округлив очі кінь.

— Та я знаю, — засміялася Люпинка.

Артуріо теж засміявся.

— Але давай уже перейдемо на «ти»?

— Звісно. Давай. Як твої справи, Люпинко?

Вона театрально задерла голову:

— Мої справи чудові, дякую. А ти як поживаєш, Артуріо?

— У мене теж усе гаразд, дякую. Як бачиш, сьогодні у мене знову вихідний.

— А коли в тебе — не вихідний? — усмішка зникла з обличчя жабки. Вона не знала, що кінь працює.

— Коли до господаря приїжджають люди. Він запрягає мене в сідло або в гарну карету й катає охочих.

Люпинка слухала зосереджено. Їй здавалося прикрим і нестерпним, що Артуріо возить людей. Але він був таким позитивним і усміхненим, наче йому це зовсім не важко.

— А тобі не важко? — все ж запитала вона.

— Звісно ні, поглянь, який я великий, сильний та могутній! — Артуріо почав крутитися навколо себе, махати головою вгору-вниз і махати хвостом, наче показував себе на виставці.