Розділ 6

Наївшись, Люпинка поплавала трохи в ставку, щоб охолодитися, а потім знову вмостилася в тіні. Можливо, навіть задрімала. Та раптом, ніби крізь сон, почула рівномірне тупотіння. Вона розплющила очі, але нічого не побачила. Звук долинав з боку лугу, за високою травою — звідти було майже нічого не видно. Та згодом темний силует почав вирізнятися серед зелені. Він наближався саме до її схованки. І ось вона чітко побачила — це був кінь.

Звісно, вона й раніше бачила коней, корів, ланей і навіть кіз — іноді вони паслися неподалік. Але так близько — вперше. Вона завмерла від захвату, не зводячи з нього очей.

Кінь підійшов до води, обережно занурив губи й почав пити. Люпинка стежила за кожним його рухом. Він здавався їй величезним, кремезним — аж казковим. Коли кінь втамував спрагу, підняв голову, стріпнув гривою й нарешті побачив жабку.

— Доброго дня, панночко. Вибачте, я вас не помітив одразу. Я вам не заважаю? — ввічливо запитав він.

Минула мить, але Люпинка нічого не відповіла. Вона не звикла, щоб хтось питав у неї дозволу, та ще й звертався «панночко»... Кінь терпляче чекав, трохи нахиливши голову в її бік. Зрештою вона вирішила, що буде нечемно зовсім не відповідати.

— Вітаю, добродію. Я не панночка, а звичайна жабка — Люпинка. Ви мені не заважаєте, й узагалі ставок належить усім.

— Дуже приємно познайомитися, Люпинко. Мене звати Артуріо. Дякую за воду. Сьогодні справді спекотно. Хоч трава смачна й соковита, але пити дуже хотілося.

Люпинка й далі мовчки дивилася на нього. Він був такий ввічливий. Можливо, кінь ще не роздивився, що в неї немає ані крапочок, ані смужок, ані жодної бородавки — і ще не зрозумів, що вона «несправжня» жабка.

— Будь ласка, — все ж відповіла вона. — Учора була грандіозна злива, тож  ставок наповнився свіжою водою. Пийте на здоров’я.

Люпинка була впевнена, що він зараз помітить її «недосконалість», відвернеться та піде. Але на її подив, він не пішов. Навпаки — продовжив розмову.

— О так! Злива була неймовірна. Хоч я й був у стайні, мало що бачив, але чув. Відчував! Спочатку — все затихло. Ніби світ затамував подих. І раптом — блискавка. Різка, наче хтось увімкнув небо. Навіть у стайні стало світло. І відразу ж — грім. Гучний, важкий, земля здригнулась. Навіть у грудях щось стиснулося. А тоді — злива. Раптова, шалена. Наче небо розірвалося й звідти хлинув водоспад. Це було так велично. Наче сам Всесвіт торкнувся мене.

Він замовк і на мить замислився, вдивляючись у далечінь. На його обличчі була тиха усмішка.

— А у вас як було? — раптом запитав він у жабки.

Люпинка знову не очікувала, що її спитають. Але відповіла:

— Ну... У нас теж була гроза. Було гучно. І страшно. І мокро.

— Точно! — вигукнув кінь. — Не подумав, що біля ставка гроза відчувається зовсім інакше. Сподіваюся, ви і ваші друзі не постраждали, Люпинко?

— Зовсім ні. Дякую за турботу, Артуріо. Я вчасно сховалася. А мої друзі... — вона опустила очі. — Насправді... У мене немає друзів.

— Що ви таке кажете? У всіх є друзі! — запевнив її Артуріо.

— Ви помиляєтесь. Не в усіх. У мене немає, — відповіла вона тихо.

— Цього не може бути!

Він хотів іще щось сказати, але вона сумно промовила:

— Може. У мене немає. Ніхто не хоче зі мною спілкуватися, бо я... «несправжня» жабка.

Кінь не зрозумів, що вона має на увазі. Він чітко бачив перед собою маленьку милу жабку. Тому насмілився запитати:

— Що ви маєте на увазі — «несправжня»?

— Бо в мене немає крапочок, смужечок чи навіть бородавок, як у інших жаб.

Кінь на мить завмер. Придивився уважніше. Так, її шкіра справді була чиста, ніжно-зелена, і біленький животик.

— Вибачте, Люпинко, а це ви самі так вирішили, чи вам про це хтось сказав? — обережно запитав кінь.

Люпинка опустила очі, а потім крадькома зиркнула на інших жаб. Відповідь тут була зайва — кінь і так усе зрозумів: її дражнили.

Він трохи помовчав, замислився, а тоді сказав:

— А знаєте що, панно Люпинко? Дозвольте, я щось вам покажу.

— Покажіть, — відповіла та, дивлячись на нього з цікавістю.

Кінь усміхнувся, опустився на землю й промовив:

— Але для цього вам доведеться залізти мені на спину.

Люпинка здивувалася такій пропозиції. Але, подумавши хвилинку, все ж погодилась. Обережно застрибнула на ногу коня, потім видерлася на плече, а звідти — на спину. Артуріо обережно підвівся і поволі рушив у бік лугу.

Ця подорож була для жабки неймовірною, фантастичною, захопливою. Вона ніколи ще не сиділа так високо, ніколи не бачила так далеко. Та й узагалі — вона ніколи не відходила далеко від ставка.

Перед нею відкрився зовсім інший світ: різноманітні дивовижні квіти зачаровували своєю красою, трави тягнулися до сонця, а далеко на горизонті небо й земля, здавалося, торкалися одне одного.

Сонце світило яскраво, але їй не було спекотно — вітер лагідно торкався її. Вона сиділа на спині коня, мов на троні і ніжно усміхалась. Звідси хмари здавалися ще величнішими й чарівнішими, ніж коли вона дивилася на них зі ставка.

Згодом вони наблизилися до лісу. Коли вони опинилися на лісовій стежині, жабка відчула приємну прохолоду лісу. Її оточили запахи ягід, грибів, квітів, нагрітого листя. Ці аромати були для неї новими, але дуже приємними.

— Ви не проти, якщо ми прогуляємося ще трошки? — запитав Артуріо свою маленьку пасажирку.

— Ні, не проти, — усміхнулася Люпинка.

Вони пішли далі в ліс, звернули з доріжки, обережно пройшли крізь чагарі й опинилися на затишній галявині. Посеред якої стояв старий, покритий м’яким мохом, дубовий пеньок.

Артуріо обережно ліг на траву, і жабка зістрибнула зі спини, забралася на пеньок, зручно вмостилася й озирнулася навколо.

Невдовзі почали збиратися лісові мешканці: їжачки, білочки, зайці, лані, звісно, змій Ганч, а ще дятел, зозуля та інші. Усі вони були різні — колючі, пухнасті, рогаті й пернаті — але ставилися до Люпинки доброзичливо. Всі чемно віталися й спілкувалися з нею.