Розділ 5

Настав ранок — де ж він дінеться. Сонце у серпанку повільно піднімалося над ставком, ніби не хотіло тривожити ранковий спокій. Воно мовчки заливало все яскравим світлом — дарувало тепло та енергію.

Люпинка, як завжди, прокинулася з першими промінчиками, обережно вийшла на світ і вмилася росою. Оглянула обстановку у своєму рідному обійсті. Після вчорашньої зливи вода в ставку піднялася, і її улюблений камінчик майже затопило. Але вона не засмутилася — пішла й сіла далі, під кущем.

Сонечко вже було вище, тож інші жабки теж виходили погрітися. Незабаром ставок, луг і весь світ знову наповнилися життям. Старі жаби збиралися на купинах і жваво обговорювали останні новини. Маленькі жабки стрибали безтурботно, шукаючи розваг і комах. А підлітки — ровесники Люпинки — теж зібралися гуртом. Давайте послухаємо їхню розмову.

— І що ж він сказав? — захоплено спитала одна з подружок.

— Що я найгарніша на всьому ставку! — вигукнула Зурі, гладенька жабка з блискучими очима. Вона розправила лапки, ніби позувала під сонцем. — У нього такий погляд… Він точно не жартував. Молодий яструб — це вам не аби що!

— Орел, — зітхнула інша жабка мрійливо. — Молодий, сильний. І такий чемний…

— Він не орел, а яструб, — поправила Зурі. — Але все одно — він інший. Вільний. І він розмовляє з нами! Уявляєте, з жабками! Літає високо, а все одно повертається сюди.

— Може, він закохався? — прошепотіла третя жабка, прикриваючись лапкою. — А раптом — у тебе, Зурі?

— Може… — кокетливо відповіла та, — хто б не закохався в таку виняткову, як я?

Подружки захихотіли.

Раптом Зурі кинула погляд убік, де Люпинка саме підійшла й сіла.

— Не те що деякі тут… Їх і не помічають, — голосно промовила вона.

Усі повернулися до Люпинки. Жабка зніяковіла від такої уваги. Звісно, вона ніколи не розмовляла з яструбом. І ніхто не казав їй, що вона найгарніша. Люпинка не знала, що відповісти, але й не намагалася бути кимось іншим. Вона мовчки відвернула погляд, ніби їхня розмова її зовсім не стосувалася.

Зурі повернулася до вихвалянь, адже їй було важливо, щоб увагу звертали саме на неї.

Ставок після зливи наповнився життям: риби піднімалися до поверхні — вода наситилася киснем, вони активніше вистрибували. Іноді видно було спини навіть хижих риб, яких боялася Люпинка.

Комахи були напрочуд жвавими: їхні крила висохли, тож вони літали в пошуках їжі й пригод.

Усі жабки були раді високій вологості, тому повилазили на поверхню. Ставок тепер кишів життям. Люпинка навіть не знала, що тут мешкає стільки амфібій.

Умиті й чепурні рослини випростовувались, розпускали квіти та тягнулися до сонечка. Птахи вже давно літали над ставком і виспівуючи на кущах.

Наша героїня дивилася на це все, посміхалася — і була такою щасливою. Їй так подобався цей гамір, її рідний ставок.

Тим часом із боку лісу заворушилися очерети.

— Обережно… Хтось повзе! — прошепотіла стара водяна миша, визираючи з-під коріння.

Майже непомітно виповз, як вислизає тільки тінь, мідянка — старий неотруйний змій. Його звали Ганч. Він був таким старим, що, напевно, й сам не пам’ятав, звідки взялося це ім’я. Він був чудового мідного кольору з коричневим відтінком. Коли він повз, то виблискував на сонці.

У ставку його ніхто не боявся, бо з невідомих причин він ні на кого не нападав. Можливо, вже був занадто старий, щоб влаштовувати погоні за молодими жабками чи душити мишей. А може, з особистих причин став вегетаріанцем. Та це, врешті, не важливо.

— Здоров був, Ганч, — першою привіталася водяна миша. Було таке враження, що вона його ровесниця.
— І ти здоровенька була, — поважно відповів той.

— Які новини приніс? — поцікавилась маленька пташечка-вільшанка. Вона сиділа на кущі ожини. Не спускалася до всіх на берег — чи то через своє пташине походження, чи просто остерігалася змія.

— Ох, учора й злива була, — відповів він, ніби заготованим наперед реченням.
— Ох так, знаємо, чули! — загомоніло звідусіль.

— О, злива в ліссссі — це зовсссім інша справа. Дерева шумлять від вітру, махаючи загрозливо сссвоїми гілками. Сссухі гілки та дерева ламаютьсся й падають з гуркотом на землю. А коли з’являєтьссся блисскавка — все в лісі осяває, і ссстає видно, ніби зійшли одразу два сссонця. Але найгірше — потім. Коли грім гримить, то відбиваєтьссся відлунням від кожного стовбура і котитьссся по лісі, аж поки не втратить свою сссилу. Усі тваринки ховаютьссся по своїх сссховках і з нетерпінням чекають, поки сссила зливи мине.
Жителі ставка уважно слухали розповідь, адже вони ніколи не бачили зливи в лісі.

— А ще от яссструб — молодий та гордий — нещодавно розпушував крила й усім розповідав, що ссставок — його мисливссське угіддя і він наловить там вдосталь їжі. Не кожен, хто лагідно говорить, має добрі наміри, — подивився він на молодих жабок скоса, ніби чув їхню розмову.
Зурі зніяковіла й опустила очі додолу. Їй було неприємно, що Ганч викрив її марнославство…

— Зробив гніздо на тій сосссні, куди торік блиссскавка влучила. От відчайдушний… — продовжив змій.

Після основних новин молодь порозходилася по своїх справах, а старі жаби, миші та тритони ще довго розпитували вужа про справи в лісі.
Сонце вже піднялося досить високо, і наша Люпинка переповзла в тінь, бо день був по-справжньому спекотний. До того ж, вона була уже не проти пообідати.

Наша жабка була уважною мисливицею й хотіла вполювати якомога більше жирненьких комарів. А ще після дощу повилазило багато черв’ячків, яких Люпинка дуже любила. Вона засмоктувала їх, як спагетті, й задоволено посміхалась після кожного.