Розділ 4

Незабаром блиснула блискавка — яскрава, чітка і рішуча. А за нею гуркнув грім, гучний і розкотистий. І наче за змахом палички диригента ставок затих. Усі живі створіння заціпеніли, прислухаючись до того, що коїлося навколо.

А навколо починалася справжня літня злива. Тільки перші краплі зашелестіли по листю, застукотіли по воді, по камінню і навіть по спинках жаб, — всі почали ховатися хто куди. Якби це був звичайний дощик, ніхто й не помітив би. Але злива — зовсім інша справа: ніхто не хоче отримати важкою краплиною, яка летить зі швидкістю кулі, по спині чи голові. Краще сховатися — під листок, у траву, у воду — й тихенько перечекати цей краплепад.

Люпинка теж вирішила не зволікати. Вона швиденько поповзла під великий лопуховий лист, що ріс неподалік її улюбленого місця. І там, у своєму зеленому укритті, знову поглянула на ставок. Краплі дощу падали з такою силою, що, вдаряючись об воду, злітали вгору тоненькими стовпчиками — мов маленькі знаки оклику. Уся поверхня вкрилася неймовірними водяними сталагмітами. Шум від дощу стояв приголомшливий. Все на світі зробило паузу й терпляче чекало, поки злива мине.

Люпинка сиділа у своїй схованці, дивилась на всю цю красу й думала: «Як у такому прекрасному світі може існувати стільки зла? Чому існують чаплі й вужі? Чому вони полюють на таких, як я? Невже той, хто придумав цей світ, не міг створити іншу модель існування? Щоб, наприклад, чаплі харчувалися росою, а вужі — землею? Чому всі тварини не можуть жити в мирі?.."

Ці думки не давали їй спокою, але відповідей вона знайти не могла.

Та злива, як і будь-які негаразди, минула. Сонце знову визирнуло, і життя на ставку відновилося. Люпинка обережно вийшла зі своєї схованки, як і інші мешканці ставка. Повітря було свіже, а краплі дощу ще блищали на листі, мов срібні намистинки.

І настав час обіду! Після дощу крила комах стали вологими й важкими — вони більше не могли літати так швидко. Люпинка поласувала смачними комарами, мухами, павуками і навіть зуміла впіймати одного ґедзя. Всі їли з апетитом. Вони знали: після грози завжди настає тиша й ситість.

Добре наївшись, Люпинка сиділа на березі. Прохолодна вода хлюпала на неї. Вона була сита й щаслива. Дивилась на такий знайомий їй світ навколо. Сьогодні він виглядав особливо урочисто. Все було вмите і блистіло — ніби перед прийомом якоїсь принцеси.

Їй стало цікаво: чи це лише ставок так змінився після зливи? Вона поглянула на луг і на ліс. Луг теж був святковий і вмитий. Трави й квіти напились води, тому виглядали свіжими та бадьорими. А ліс! А ліс здавався ще могутнішим, ніж зазвичай. Його колір уже не був просто зеленим — він набував смарагдового і навіть темно-синього відтінку. На тлі чистого неба ліс чітко окреслювався, мов велетенська гора.

Після дощу все здавалося дивовижним — яскравішим, свіжішим, новішим. Цей період був схожий на ранок, коли все починається спочатку. Люпинка хотіла запам’ятати цей момент і зберегти його у своєму серці.

Вже вечоріло, та ще не було зовсім темно. На берег ставка прийшов хлопчик, сів на колоду і почав рибалити. Спершу Люпинка хотіла втекти, але, помітивши, що хлопчик не звертає на неї уваги, лишилась. Рибалка був зосереджений: закинув снасті й уважно слідкував за поплавком.

Мухи, комарі, ґедзі й водомірки метушились над водою. Жабці стало цікаво спостерігати за хлопчиком. Тож вона сиділа майже нерухомо, уважно стежачи за кожним його рухом. Хоча всі її сусідки повтікали подалі, Люпинці він здавався зовсім нестрашним — і навіть милим.

Вона дивилась на нього й думала: цікаво, а він такий, як усі його родичі? Він теж не має плямок, смужок чи бородавок — але виглядає щасливим. Напевно, його не відторгають однолітки. Чи є в нього друзі? Навіщо він прийшов сюди, так далеко від дому? Невже йому, як і їй, подобається сидіти на березі ставка й дивитись на воду? Але ж він зовсім не водяний житель, не рептилія. Можливо, він навіть не вміє плавати...

Думки й запитання кружляли в голові Люпинки. Але, напевно, відповіді й не були їй такими вже потрібними. Їй просто подобалось пізнавати світ — спостерігати, як усе влаштовано, і розуміти себе в контексті цього величного творіння.

Ось так непомітно підкралася ніч. Стало темніти, і жабка навіть занепокоїлась: чому хлопчик не йде додому? Як він добиратиметься в темряві? Це ж небезпечно.

Та він, ніби почув її думки, змотав вудку, зібрав свій небагатий улов і, сказавши: «Ну, хоч кіт поласує», — попрямував додому.

Люпинка дивилася йому вслід і намагалася вгадати, яке в нього життя — щасливе чи не дуже. Чомусь їй здалося, що щасливе. І з легкою усмішкою на мордочці вона теж рушила до своєї нірки. Але сьогодні їй зовсім не хотілося спати.

Вона сіла біля своєї домівки, дивилась, як на темному небі одна за одною з’являються яскраві зірочки, як вони відбиваються у воді, як легкий вітерець гонить хвилю по траві на лузі, як закриваються на ніч лілії.

Згодом почали з’являтися світлячки. Повільно й граційно вони виконували свій нічний танок. Це видовище зачарувало Люпинку. Вона спостерігала за кожним окремо і за всіма разом. Аж раптом один із них підлетів зовсім близько.

— Привіт, жабко! А ти мене не їстимеш? — запитав Жучок-Світлячок.

— Привіт. А навіщо мені тебе їсти? Щоб потім усю ніч живіт світився? — відповіла вона й засміялась.

— А чому ти сидиш тут одна, шановна пані?

— Я не шановна пані. Мене звати Люпинка, — чемно відповіла жабка. — Сиджу одна, бо... — вона зробила коротку паузу, бо й сама не знала, що відповісти, — ...бо не все так просто в цьому житті.

Жучок-Світлячок не зрозумів, що саме засмутило жабку, але відчув, що в неї якісь негаразди.

— Знаєш, Люпинко, — мовив він, — у цьому світі все змінюється. Клянусь тобі, нічого не буває постійним. Ніч змінюється днем, зима — літом, гусінь перетворюється на метелика, пуголовок — на жабку, а погані дні — на хороші. Будь у цьому певна.