Розділ 3

Ранок у ставку починається не з будильника, а з першого промінчика сонця, що пробивається крізь очерет, лагідно торкається води і застрягає в павутинках. Вода ще трохи прохолодна після ночі, а в повітрі витає запах роси й свіжої зелені.

У своїй затишній нірці, схованій у корінні старої верби, прокидається жабка Люпинка. Вона повільно кліпає своїми великими очима — не тому, що їх потрібно зволожити (жаби роблять це самі, мружачись чи втягуючи очі вглиб голови), а тому що так приємно повільно повертатися зі сну. Спершу вона витягує одну лапку, потім — другу, повільно потягується. Стрибати ще зарано — тіло має спочатку розігрітись. Переконавшись, що небезпеки немає, вона обережно виходить з нірки, вмивається прохолодною краплею роси, яка скотилася з листка.

На березі вже прокидаються водяні жуки й плавають равлики. А ви знаєте, як плавають равлики? Вони — найдивніші плавці! Деякі види равликів плавають догори дригом по поверхні води. А інші можуть виділяти газ у своїй черепашці, щоб спливати, або ж випускати його, щоб опуститися вниз.

Але повернімося до Люпинки. Вона завмерла, прислухаючись до ранкових звуків. У небі щебечуть пташки — весело і голосно, ніби змагаються, хто прокинувся першим. На лузі гудів джмелик, кружляючи над квітами, а десь у кущах хтось шарудів травою. З води час від часу чути «бульк» — то рибки вистрибують за комахами.

Один стрибок — і Люпинка вже на своєму теплому камінчику. Сонечко  торкається її шкіри, і вона розпластує лапки, ловлячи тепло — так жабки «запускають» свій метаболізм після нічного сну.

Тільки після цього Люпинка вирушає у свої ранкові справи: перевірити, чи не з’явилися нові комахи поблизу, стрибнути через три камінці — бо саме так вона щоранку тренує свої лапки — і зробити кілька вправ для язика.

Поки Люпинка займалась своїми звичайними ранковими справами, зі схованок повилазили й інші жабенята. Вони повільно розтягували лапки, позіхали й почали вмощуватися на теплих каменях і листках латаття. Дехто вже й встиг схопити на сніданок якого-небудь комарика.

Сонце підіймається вище й усе навколо заливає золотим світлом. М’який вітерець колише трави та погладжує спинку кожної жабки. З лугу долинає запах квітів, а над ставком літають бабки — мов крихітні блискучі вертольотики. Рибки плюскаються біля берега, а з очерету лунає хрускіт, який ніхто не наважується перевірити.

І раптом… Чиясь тінь ковзнула над ставком. Всі завмерли. Тінь зупинилася — і жабки побачили її: чаплю. Вона стояла на довгих, мов тростини, ногах — висока, худа, ніби витесана з сірого каменю. Дзьоб — гострий, як спис. Її очі уважно ковзали по воді, не пропускаючи жодного поруху.
Кілька секунд вона стояла нерухомо, потім зробила один, потім другий обережний крок по мілководдю. Вода злегка розходилась колами навколо її лап, але сама чапля залишалась непорушною. Вона нахилила шию, уважно вдивляючись у зарості латаття. Потім знову підняла голову — й ще крок. Усі жаби мовчали. Малюки завмерли, дехто заховався під листки, інші просто втягнули голови. Старші жаби миттєво зникли під водою. Чапля стояла терпляче. Вона могла чекати без руху цілу вічність. Вона це вміла, бо була мисливцем.

Але цього разу ніхто не висунувся. Не квакнув. Не булькнув. Нарешті, не дочекавшись обіду, чапля махнула крилами й полетіла геть — без здобичі.

А над ставком знову потягнуло теплом, і жабки, одна по одній, обережно виповзли зі схованок і, як ні в чому не бувало, зайнялися своїми жаб’ячими справами.

— Привіт, Люпинко, — почулося неподалік.

До неї наближався жаб. Його звали Амор. Він належав до її покоління — ті самі перші літні дощі наповнювали їхній ставок водою, ті самі водорості ховали їх, коли вони були пуголовками.

— Доброго ранку! — чемно відповіла Люпинка.
— Ти бачила те страховисько?
— Так, усі її помітили.
— А де ти сховалася?
— Сиділа під листочком і не рухалася. Це найголовніше, коли чапля на полюванні. У неї хоч і дуже гострий зір, але поки не рухаєшся — вона тебе не бачить. А ти?
— А я пірнув на дно ставка. Ледь не задихнувся. Не люблю дихати шкірою, — зітхнув Амор.
— Я теж, — всміхнулася Люпинка. — Але не всі тварини можуть похвалитися здатністю дихати через шкіру. Нам усе ж таки пощастило.
— Можливо... — коротко буркнув Амор, явно розчарований тим, що Люпинка не підтримала його скарг.

Після короткої паузи додав:
— А знаєш, — загадково, майже пошепки промовив він, — тітонька Жабетта розповідала мені, що на тому боці ставка живе старий чорний вуж.

Від цих слів Люпинка завмерла від жаху. Здавалося, що по її спинці пробігли мурахи.
— Справді? — перелякано перепитала вона.
— Абсолютно точно, — продовжував він. — Тітонька суворо заборонила мені підходити до нього, розмовляти з ним або навіть дивитися в його бік. Кажуть, він заманює молодих жабок у свою нору!
Очі Люпинки стали ще більшими від жаху.
— А тітонька Бульбетта розповідала, що він нібито вміє гіпнотизувати своїм поглядом. Тоді жабки стають безсилими і змушені виконувати всі його накази.
— Не може бути, — заперечила Люпинка, але не через сумнів, а тому, що не хотіла вірити, що це може бути правдою.
— Ні, це чиста правда. Дехто каже, що він уже з’їв п’ять жабенят. А деякі навіть говорять про десять.
— Десять жабенят?.. — з жахом повторила Люпинка.
— Насправді я не знаю, — трохи зніяковів Амор. — Я взагалі рахувати не вмію, а перепису жабок у нашому ставку ніхто не вів. Тож точно невідомо. Але в будь-якому разі будь обережна з тим старим чорним вужем — не варто перевіряти ці чутки, особливо поруч із його лігвом.
— Дякую, що попередив, — сказала Люпинка вже трохи спокійніше.
— Ну, гаразд, піду я. Тітонька Жабетта не дуже радіє, коли бачить, що я з тобою розмовляю.
— Розумію, — відповіла Люпинка, навіть не здивувавшись. — Бувай.
— Бувай, — сумно сказав Амор і пострибав у протилежному від неї напрямку.