Розділ 2

Якось, однієї теплої днини, до Люпинки повільно наблизилася стара жаба на ім’я Бульбетта.

— Здоровенька була, Люпинко! — привіталась вона.

— Доброго дня, тітонько Бульбетто.

Жаба вмостилася в мулі на березі. Вода лагідно хлюпала по її лапках і животику. Вона повернула голову до сонечка, ніби грілась, але при цьому продовжила розмову.

— І що? Ти ще не виростила чорних плямок?

— Ні… на жаль… — ледь чутно відповіла Люпинка.

— І жодної смужки? — ще загрозливіше запитала тітонька.

— Ні… — тихо прошепотіла жабка.

— І навіть бородавки?!

— Ні… — зовсім опустила голову Люпинка.

— Ось тобі й маєш! Що це за жаба така несправжня… У справжньої жаби мають бути чорні крапочки, смужки і бородавки!

Люпинка лише сумно мовчала. Що вона могла відповісти? Вона ж не могла замовити собі крапочок. Чи хоча б домалювати смужок… Вона була такою, якою народилась.

Поки вони розмовляли, до них підстрибали й припливли інші жаби.

— Пані Бульбетто, ви — поважна ропуха! Розкажіть нам, як побували в Парижі!

— Ой, ну що ви! Не хочу забирати ваш час… — відповіла тітонька, але всі знали: відмовлялася вона лише для годиться. Насправді ж вона обожнювала розповідати, як побувала в Парижі…

— Просимо вас, просимо. — загомоніли всі.

— Отож, коли я була ще молодою жабкою, майже пуголовком, — почала пані Бульбетта, — один відомий герпетолог (це такий дослідник, який вивчає жаб, ящірок, тритонів і взагалі всіх плазунів та амфібій) знайшов мене у цьому ставочку. Він обережно посадив мене у спеціальний контейнер й повіз до своєї лабораторії у далеку Францію — аж до самого Парижа. Довгими днями він спостерігав за мною, щось уважно записував у свій товстий зошит, а я сиділа у прозорому тераріумі, на м’якенькому свіжому моху, і споглядала життя парижан з підвіконня— ніби в кіно. А треба вам сказати: Париж — чарівне місто! На вулицях там ходять пані в капелюшках, тримають на повідках песиків із бантиками, а з пекарень щоранку долинає аромат свіжих хрустких багетів. Усе своє життя я провела в Парижі — у квартирі професора з видом на головну площу… Як же вона називалась... е-е-е... — Бульбетта зосереджено зморщила лоба. — А, та не важливо. Головне, що я навчилася там гарних манер — і навіть трохи французької мови. Покуа! — гукнула вона раптом із жаб’ячо-французьким акцентом.

Жаби слухали, затамувавши подих.

— Але коли я постаріла, — продовжила Бульбетта вже трохи тихіше, — мені стало сумно без рідного ставочка, без наших очеретів, теплих калюж і знайомого кумкання. І тоді мій професор вирішив, що настав час повернути мене додому. Наступного разу, коли він їхав повз нашу місцевість, зупинився, обережно відкрив баночку і випустив мене під ось тим дубом, що росте на лузі. Він помахав мені на прощання своїм капелюхом… І я от уже живу тут, у своїй нірці, біля рідного ставка, — театрально закінчила Бульбетта.

Усі слухали її дуже уважно.

І тільки маленький пуголовок тихенько запитав у когось:

— А це насправді було?..

Жаби переглянулись, але ніхто не подумав ставити під сумнів слова Бульбетти. Адже існує думка, що слова старих жаб не можна ставити під сумнів.

Над лугом поволі опускалася ніжна, ледь рожева вуаль вечора. Повітря ще зберігало денне тепло, але десь із глибини лісу вже тягнуло свіжістю. Усе навколо дихало початком літа: солодкий аромат квітів з луків змішувався з пряним запахом нагрітої трави, а від ставка тягнув вологий подих води.

На березі починалося справжнє жаб’яче свято. Маленькі жабенята стрибали наввипередки, перекидалися у воду, ляскали лапками по її дзеркальній поверхні, зчиняли веселий гамір. Дехто з них уже готувався до вечірнього хору — хлопчики пробували голос, захоплено квакали, змагаючись, у кого звучніше. Навколо все ніби оживало й співало.

А Люпинка стояла неподалік, під широким листком лопуха, і мовчки спостерігала. Вона теж хотіла стрибати, сміятися, гратися — але інші жабенята відверталися, щойно вона наближалася. Її цуралися, оминали, дехто сміявся, дехто просто йшов геть. Люпинка не розуміла — чому. Вона ж нічим не гірша, просто трохи інакша…

Її не брали в ігри. Не кликали в гості. Вона намагалася не показувати, як їй прикро, але серце щеміло щоразу, коли вона чула їхній сміх і розмови десь поруч, а сама стояла осторонь.

Коли вечір остаточно сповз на берег, і перші зірки заколисали ставок у своїх відблисках, Люпинка тихо попрямувала до своєї нірки. Вона була розумною й обережною жабкою: знала, що вночі краще ховатися, бо хижаки на полюванні.

Та цього разу її поспішне прощання мало ще одну причину: їй не хотілося ще раз бачити, як радіють ті, хто її не помічає ./

У своїй затишній і чистій нірці, вистеленій м’яким мохом, вона притиснула лапки до тіла, сховала голову між плечима, заплющила оченята і подумала:

«Може, колись хтось захоче зі мною дружити…»

А на вулиці світлячки вже плавно літали над поверхнею води, і ніч співала свою літню пісню.