Розділ 1

У світі є багато чудових місць. Кожне з них неповторне і неймовірне — як, наприклад, піраміди в Єгипті, Ейфелева вежа у Франції, Ніагарський водоспад в Америці та Канаді чи Мальдівські острови поблизу Шрі-Ланки.

Але для кожної живої істоти є свої особливі місця — незалежно від їхньої популярності чи краси. Кожна людина, рослина чи навіть тварина любить свій дім. Наприклад, мавпи люблять жити в джунглях, страуси спокійно себе почувають у пустелі, а риби навіть не уявляють, як це — жити без води.

Ось так і наша маленька героїня живе у ставочку — такому ж, як і сотні інших ставків, — і не уявляє, як би вона жила в Парижі, в океані чи в пустелі.

Вона з'явилася на світ минулого року: була маленьким незграбним пуголовком, перезимувала холодну зиму і стала вже майже справжньою жабкою. Справжньою, просто маленькою.

Тож погляньмо уважніше на місце, де жила наша жабка.

На краю широкого лугу розкинувся тихий ставок. Його вода була чиста і прозора. В ній віддзеркалювалося синє небо й білі хмарки. Уздовж берегів росли високі очерети й стрункі жовті іриси, а місцями на воді розкидалися широкі листки латаття, мов маленькі острівки.

Луг навколо був яскраво-зелений, усіяний строкатими квітами: ніжно-рожевими дзвіночками, золотистими кульбабками, блакитними незабудками. Легкий вітерець гойдав високу траву, а вона шелестіла у відповідь, немов тихо співала свою пісню.

Десь у далині темнів ліс — величний і загадковий. Його високі дерева, здавалося, підпирають небо. Іноді з лісу долинало кування зозулі чи пронизливе виття вовків увечері.

У повітрі стояв солодкий аромат трав і квітів, який приманював джмелів та бджіл і навіть метеликів. А над ставком кружляли комарі й метушливі бабки. По поверхні води ковзали водомірки, а мошки збивалися в хмарки у тіні кущів. Ставок, луг і ліс разом створювали свій неймовірний світ.

Тож у цьому чудовому місці жила наша жабка. Її звали Люпинка. Вона була маленькою, ніжно-зеленою, з чорними оченятами та білим животиком. Але вона відрізнялася від усіх інших жаб тим, що у неї не було темних плям та смуг на спині. Через це маленька жабка часто потерпала від насмішок та знущань, адже інші жабки вважали її неповноцінною без чорних позначок. Тому вона часто залишалася сама — сиділа на своєму улюбленому камінчику на березі ставка.

Вранці, щойно сонечко починало дарувати своє тепло, вона вилазила зі своєї нори в березі, забиралася на плаский камінчик, сідала нерухомо й грілася.

Річ у тім, що наша жабка — холоднокровна. А це означає, що вона не може самостійно підтримувати стабільну температуру тіла. Їй постійно потрібно бути в теплі: грітися на сонечку, плавати в теплій воді чи сидіти в нагрітій сонцем траві. А коли спека — ховатися в затінок. Лише так наша жабка може нормально рухатися, харчуватися й навіть думати!

Бо коли холодно — наприклад, узимку — жаби ніби засинають: впадають в анабіоз і ледве-ледве дихають. А від спеки на сонці жабка може навіть втратити свідомість. Тому, коли наша жабка достатньо зігрівається й стає жвавою, вона йде плавати.

А ви знаєте, мої любі читачики, навіщо жаби плавають?

Найперше, звісно, тому що вони це дуже люблять! Також жабки тікають від хижаків у воду, шукають у ставку їжу, також — зволожують свою шкіру. А це для них дуже важливо.

Тож після того, як вона поплавала і впіймала кілька комариків на сніданок, жабка сідає в тіньочку — на камінчик чи на листочок — і ловить комах.

Вона дуже вправний мисливець. Її язик — швидкий, мов блискавка, — й легко ловить мух, мошок та навіть павуків. А ще прикріплений у передній частині рота й дуже липкий — тож здобич не має жодного шансу вирватися!

А це значить, що наша жабка — справжній хижак, бо полює на комах і навіть маленьких тваринок.

А коли вона проковтує їжу, то завжди заплющує очі. Це може здатися дивним, але очі допомагають їй ковтати: коли жаба втягує очі, вони тиснуть на їжу й проштовхують її в шлунок. А ще у жаб зовсім немає зубів.

Отож удень, коли сонечко добре пригріє, наші жаби дрімають у тіньку. Але вони не вміють спати, як люди. У них нема повік — тому вони не заплющують очей.

Також у них немає глибокої фази сну. А це означає, що вони не бачать снів.

Просто розслабляються і відпочивають. Але тільки-но з’являється небезпека — одразу прокидаються й стають активними.

Увечері, коли спека спадає, Люпинка знову виповзає на відкритий простір. У цей час вона особливо рухлива: стрибає по березі, стежить за комахами й слухає, як ставок наповнюється кваканням, кумканням, скрекотінням і бульканням.

Дівчатка-жабки майже ніколи не квакають. Вони видають звуки лише тоді, коли настає небезпека. А ось хлопчики-жаби залюбки заводять свої жаб’ячі пісні, особливо ввечері.

А коли настає ніч… коли настає ніч — жаби не сплять. Вони лишаються бадьорими: полюють, спілкуються, співають, стрибають по березі, плавають у воді.

Але Люпинка — не така, як усі. Вона чемно йде в свою нірку відпочивати. Тому вдень залишається завжди весела, енергійна й доброзичлива. А інші жаби, які цілу ніч стрибали, співали й танцювали, вдень мляві та сонні.