Коли світло торкається серця

День поволі згасав, і разом із Нілареєю Люмірея дісталася до широкої галявини. Посеред неї височіла велика арка, сплетена зі срібних лоз і квітів, що світилися в сутінках ніжним блакитним сяйвом.

— Це останнє випробування, — прошепотіла Ніларея, затримуючи Люмірею за руку. — Ти готова.

На галявині не було ні загадок, ні пасток. Тільки арка і дивовижна тиша, в якій дівчинка почула... себе.

У її серці вирували всі почуття: радість, тривога, віра й сумніви. Вона згадала, який довгий шлях пройшла, як навчилася вірити в себе, як берегла світло в найтемніші миті.

"Ти маєш знайти своє істинне світло," — звучав у серці ніжний голос, немов сам ліс шепотів їй.

Люмірея зробила крок уперед. Іще один. І коли вона ступила під арку, її серце спалахнуло світлом — теплим, золотим, яскравим.

Світло огорнуло її, наче прозора вуаль. Вона відчула, як за її спиною з'являється щось легке, тепле і могутнє.

Коли вона розплющила очі, побачила свої крила — тонкі, немов виткані з ранкового проміння, з візерунками світла, що переливалися всіма барвами світанку.

Ніларея, що чекала поруч, радісно плескала в долоні.

— Ти знайшла своє світло, Люміреє, — промовила вона. — Тепер ти справжня фея.

Люмірея розсміялася від щастя, відчула, як її крила змахнули у повітрі, і вона піднялася над землею.

Світ навколо засяяв яскравіше, немов вітаючи новонароджену фею світла.

І хоча попереду на неї чекали ще незвідані землі, ще більше пригод і таємниць, Люмірея знала: тепер її шлях справді розпочався.

Адже коли серце торкається світла, відкриваються крила мрій.