Сад спогадів

Як тільки Люмірея переступила через маленькі дверцята у дереві, навколо неї розкрився дивовижний краєвид. Це був Сад Спогадів — місце, де кожен листок, кожна квітка берегли історії серця.

Повітря пахло солодким медом і свіжістю після дощу. Прозорі кулі спогадів повільно плавали над землею, мерехтіли і тихо дзвеніли, як дзвіночки.

Люмірея ступала обережно, щоб не зруйнувати це ніжне диво. І раптом одна із прозорих куль торкнулася її плеча — і перед її очима спалахнув образ: вона сама маленькою, коли вперше посадила свою квітку у саду разом із мамою.

Дівчинка усміхнулася, але враз інша куля торкнула її руки — і виникла інша картина: момент, коли вона засумнівалася у своїх силах, коли їй здавалося, що вона ніколи не стане феєю...

— Щоб пройти далі, — пролунав голос звідкілясь зверху, — ти маєш обрати: які спогади зберегти, а які відпустити.

Люмірея глянула навколо. Її оточували тисячі спогадів: радісних, сумних, тривожних і світлих. Вони кружляли у повітрі, манили і просили уваги.

Вона зрозуміла: треба вибрати лише ті, що давали їй силу, віру і світло.

Обережно, з теплом у серці, вона простягла руки і доторкнулася до кулі, у якій була її перша усмішка після перемоги над страхом. Потім обрала ще кілька: спогади про любов, про довіру, про надію.

І кожен раз, коли вона обирала світлий спогад, він перетворювався на маленьку зірочку, що здіймалася в небо й залишалася там світити.

Коли остання кулька спогадів піднялася вгору, стежка в саду освітилася золотим світлом.

Попереду чекали нові пригоди, і Люмірея вже знала: світло в її серці веде її правильною дорогою.