Таємниця срібного ключа

Пройшовши через дзеркальне озеро, Люмірея опинилася у затишній галявині. Тут усе сяяло ніжним світлом: квіти мерехтіли, мов маленькі зірки, а вітерець грав на срібних струнах павутинок.

На галявині чекали феї.

— Ти добре пройшла перше випробування, — мовила одна з них, фея зі сріблястими крилами. — Але попереду друге: випробування довіри.

Вона простягнула Люміреї маленький срібний ключ, блискучий і крихітний, немов промінчик місяця.

— Цей ключ відкриває двері, що ведуть до наступної стежки. Але сам шлях ти мусиш знайти серцем, — додала фея з усмішкою.

Люмірея взяла ключ обережно. Він був теплим, немов дихав у її долоні. Дівчинка відчула, що цей ключ — не просто метал. Це була частинка її власної довіри до себе й до світу.

Феї зникли у танці світла, залишивши за собою легкий аромат квітів.

Перед Люміреєю простягалися кілька стежок, що губилися у лісі. Яку з них обрати? Серце підказувало: довіритись не очам, а відчуттям.

Вона заплющила очі, притисла срібний ключ до серця — і тоді почула тихе шепотіння. Немов сам вітер підказував їй напрямок. Люмірея зробила крок, потім ще один, обираючи ту стежку, яка відчувалася правильною.

Стежка вела її крізь високі світлі трави, а згодом привела до старого дерева, у стовбурі якого була крихітна дверцята із замком.

Люмірея зрозуміла: ось куди веде ключ.

Вона обережно вставила срібний ключ у замок. Клац! Замок розчинився, і дверцята відчинилися, випустивши навколо золотаве світло.

За ними виднівся новий світ — ще глибший, ще чарівніший.
Світ, де чекало друге випробування.

І Люмірея, не вагаючись, переступила поріг.