Срібний міст

Коли Люмірея знову розплющила очі, вона стояла на краю високого обриву. Внизу розливалася тиха річка, що світилася м’яким сріблястим світлом. Небо над головою було глибоко синім і вкрите мільйонами крихітних зірок.

Перед нею простягався Срібний міст. Він був тонкий, мов павутинка, і мерехтів, наче зітканий зі світла. Але варто було лише кліпнути — і міст зникав, розчиняючись у повітрі.

На іншому березі стояв Нір і махав їй рукою.

— Люміреє! Щоб перейти міст, ти маєш довіритися своєму серцю! — його голос доносився здалеку, немов крізь вітер.

Дівчинка наблизилася до краю. Серце калатало. Вона не бачила твердої стежки перед собою — лише відблиски, що мерехтіли в повітрі. Кожен крок здавався неймовірним випробуванням.

Люмірея закрила очі. Вона згадала відчуття теплого світла у грудях, згадала перші кроки, зроблені крізь тіні в Долині Відлунь.

Світло живе в мені. Я повинна довіритися.

Вона ступила вперед — і під її ногою засвітилася перша срібна плетениця мосту. Потім ще крок. І ще один. Кожен рух освітлював нову частинку дороги, немов світло з її серця впліталося у порожнечу.

Нарешті, дихаючи глибоко і відчуваючи кожен крок, Люмірея перетнула Срібний міст.

На іншому березі Нір зустрів її з гордістю в очах.

— Ти навчилася бачити те, що невидиме для очей, — сказав він. — Довіряти світлу — одна з найбільших сил фей.

І коли Люмірея озирнулася назад, мосту вже не було — лиш тільки сліди світла у зоряному небі.