Долина Відлунь

Світ навколо закружляв у м’якому сяйві, і Люмірея відчула, як її ноги торкнулися м’якої трави. Перед нею розкинулася широка долина, залита ніжним туманом, що мерехтів перламутровими відтінками.

Повітря тут було густе й солодке, немов наповнене забутими спогадами. І тоді Люмірея почула це — далеке, ледве вловиме відлуння власного голосу.

— Я не зможу... — пролунало десь у тумані.

Серце Люміреї трепетнуло. Це був спогад про моменти сумніву — про часи, коли вона не вірила в себе, коли здавалося, що світ навколо надто великий і незрозумілий.

Навколо почали виникати постаті зі світла: сцени її тривог, сором’язливих кроків, невпевнених мрій. Вони шепотіли, кликали, тягнули назад у тінь.

На мить Люмірея зупинилася. Але тоді вона згадала слова Ніра: "Світло завжди живе в тобі."

Вона глибоко вдихнула, розправила плечі і зробила крок уперед — прямо крізь туман страхів. І раптом кожне відлуння почало тьмяніти, розчиняючись у золотому світлі, що йшло від її серця.

Долина очистилася. Туман розвіявся, а над головою засіяло яскраве зоряне небо.

І серед сяйва вона побачила легкий образ — тонкі, майже прозорі крила, що тремтіли за її плечима. Вони ще не були справжніми, лише натяком на майбутнє, але їхній шепіт обіцяв: вона на правильному шляху.

Здалеку долинув голос Ніра:

— Ти пройшла перше випробування, Люміреє.

І світ навколо наповнився співом невидимих вітрів.