Там, де система не бачить маршрута.

Сергій не вірив у навігатори. У світі, де РЕБ випалює цифрові карти, а алгоритми модераторів перекривають «нерентабельні» сектори, вірити можна було лише власному відчуттю зчеплення коліс із дорогою. Для системи шлях — це  лінія на моніторі. Для Сергія шлях — це тиск у шинах, здатний ковтати уламки снарядів, амплітуда розкачування причепа на вирвах від «Градів» та температура гальмівних колодок на затяжних спусках, які він проходив із вимкненими фарами.

​На екрані його термінала миготіла холодна відмова:

​«Сектор 0-Альфа заблоковано. Офіційне сполучення відсутнє. Проїзд через лінію зіткнення неможливий. Будь-яке пересування призведе до автоматичного знищення об’єкта засобами ППО.

Помилка 505: Шлях не знайдено».

​Сергій вимкнув живлення екрана. Якщо система не бачить маршрута, це не означає, що його немає. Це означає, що вона просто не вміє їздити там, де закінчується асфальт і починається війна.

Він знав свою машину як власне тіло. Його «стара» була переобладнана вручну: посилені ресори, щоб тримати перевантаження, та додаткові паливні фільтри, бо те, що зараз називали соляркою, забило б форсунки будь-якої «розумної» фури за п'ять кілометрів.

​У кузові лежали тридцять бронежилетів від Тетяни. Кожен її «ідеальний шов» зараз залежав від того, чи зможе Сергій пройти через «зеленку» — понівечену посадку, де замість дерев стирчали обвуглені зуби чорних стовбурів.

​— Ну що, тримайся, рідна, — прошепотів він, перемикаючи передачу на понижену. — Зараз ми покажемо їхнім супутникам, як зникати з радарів.

На останньому блокпосту, де закінчувався бетон і починався бруд передової, шлях перегородив шлагбаум. З бліндажа вийшов Степан — чоловік із обличчям, посіченим пороховим пилом, який тримав пост тут уже третій місяць. Його планшет, прикріплений до бронежилета, люто сигналив про порушення.

​— Куди преш, цивільний? — голос Степана був хрипким від постійного кашлю. — Тут за двісті метрів пряма видимість. Система закрила цей квадрат для будь-якого руху. Навіть дрони модераторів сюди не літають, бо «нерентабельно ризикувати обладнанням».

​— Система бачить ризики, Степане, а я бачу пацанів у ямах, — Сергій не глушив двигун, і кабіна дрібно вібрувала. — Я везу «шви» від Тетяни. Якщо я не проскочу зараз, завтра твої хлопці будуть просто статистикою у звіті про втрати. Мені треба на «нуль».

​Степан подивився на свій планшет. На мапі Сергій світився як «невідома аномалія», яку система вимагала негайно зупинити. Для моніторингу міста цей водій уже був злочинцем.

​— Якщо тебе накриють, я не дам запит на евакуацію, — тихо сказав Степан, озираючись на камеру спостереження, що застигла на стовпі. — Офіційно тебе тут немає. Ти — просто привид у системі.

​— Ми всі тут привиди, Степане, — посміхнувся Сергій, міцніше стискаючи кермо. — Питання лише в тому, чи цей привид довезе броню.

​Степан мовчки підійшов до камери, накинув на неї брудну ганчірку, ніби «випадково», і жестом наказав бійцям підняти шлагбаум.

— Я нічого не бачив. Пиши в журналі: «Технічна несправність засобів спостереження. Рух об'єктів у секторі 0-Альфа не зафіксовано». Тисни на газ, Серьога, поки «пташки» не прокинулись.

​Епілог

​Сергій прорвався. Коли перший промінь сонця, задимлений і брудний, торкнувся розбитого скла, він уже був у бліндажах на передовій. Він бачив, як брудні, втомлені руки підхоплювали коробки з написом «Голка». Як хлопці вдягали нову броню, перевіряючи подвійні закріпки Тетяни, про які вона так дбала.

​Він вийшов із кабіни, вдихаючи запах пороху. Його машина диміла, радіатор був пробитий осколком, але вона доїхала. Сергій знав, що на зворотному шляху система знову напише «Шлях не знайдено».

​Але він уже знав — дороги будують не алгоритми. Їх будують ті, хто тисне на газ, коли всі інші тиснуть на гальма.

​«Ми не боги, щоб вирішувати, де закінчується дорога. Ми — просто остання лінія оборони, яка відмовляється відступати, прокладаючи маршрут там, де система бачить лише смерть».