Правило одного корабля.

Олена Петрівна знала: головне — щоб вони не бачили її рук. Якщо руки вихователя тремтять, світ дитини розсипається на друзки. Тому вона тримала їх глибоко в кишенях в’язаної кофти, поки вела свою групу з дванадцяти «капітанів» до укриття.

​— Олено Петрівно, а чому ми знову в трюм? — запитав п’ятирічний Артемко, міцно тримаючись за перила. — Ми ж ще не доїли запіканку.

​— Тому що наш корабель входить у зону туману, Артемчику, — спокійно відповіла вона, усміхаючись лише очима. — А справжні матроси знають: під час туману треба бути разом і співати пісню вітру. Пам’ятаєте?

​В укритті було сиро. Система життєзабезпечення будівлі працювала в ощадному режимі. За інструкцією — Протоколом №5 — Олена мала вимкнути додаткове освітлення та обігрів через годину, щоб зберегти заряд акумуляторів для «критичного персоналу» на верхніх поверхах.

​Екран її  телефону мигнув повідомленням від адміністрації:

​«Дитсадок №17. Перехід на режим 10%. Обігрів ігрової зони вимкнути о 11:00. Ресурс обмежений. Тільки для технічного блоку».

​Олена подивилася на дітей. Вони сиділи на маленьких стільчиках, обійнявши свої улюблені іграшки. У кутку почав нервувати Микита — він завжди мерз першим.

​Вона підійшла до розподільного щитка. Її пальці, точні, як у хірурга, затрималися над перемикачем. Вона знала: якщо вона не вимкне обігрів, система моніторингу, якою керує Макс, одразу зафіксує перевищення ліміту. Патруль Андрія може приїхати з перевіркою «нецільового використання ресурсів». А лікарня Анни може не отримати ті кілька відсотків енергії, які вона зараз «вкраде» для своїх малюків.

​Але Олена подивилася на Микиту.

— Капітани не кидають своїх у біді, — прошепотіла вона.

​Замість того, щоб натиснути «OFF», вона перевела тумблер у положення «Override» — ручне керування. Вона не просто залишила тепло. Вона вивела його на максимум, щоб прогріти холодний бетон підвалу. Вона знала, що за це її, скоріш за все, звільнять. Можливо, навіть оштрафують за мародерство енергії. Але вона дістала з шафи  книжку з казками.

​— А тепер, друзі, слухайте. Коли великий шторм намагався загасити вогні на нашому кораблі, матроси зробили те, чого ніхто не чекав...

​Епілог

​Минуло дві години. Тривогу відмінили. Коли діти виходили з укриття — рожевощокі від тепла, сонні та спокійні — на порозі з’явилася перевірка.

​Андрій стояв у дверях, дивлячись на показники лічильника. Поруч із ним стояв інспектор, готовий виписувати акт.

— Хто дав дозвіл на перевищення температури укриття? — сухо запитав інспектор.

​Олена Петрівна вирівняла спину, затуляючи собою двері групи.

— Я. Можете записувати.

​Андрій мовчки подивився на малюків, що пробігали повз. Один із них, Артемко, зупинився і простягнув патрульному пластиковий літачок.

— Тримайте, пане Капітане. Щоб ви не загубилися в тумані.

​Андрій глянув на Олену. Його рука затримала руку інспектора, не даючи тому зробити запис.

— Пиши: «Технічний збій через перепад напруги». Об’єкт перевірено, порушень з боку персоналу не виявлено.

​Він розвернувся і вийшов, стискаючи літачок у кишені. Олена Петрівна відчула, як стіни садочка знову стали фортецею.

​«Ми не боги, щоб вирішувати, кому жити в теплі. Ми — просто остання лінія оборони, яка відмовляється відступати, захищаючи право залишатися людьми».

​