Глава 32 — Майя

Майя спала і не спала одночасно. Вона була увірвана в стан, де час не існував, а реальність була зроблена зі спогадів. Її власний розум став катівнею. Вона знала кожен з цих моментів — сама ретельно будувала стіни, щоб їх не бачити. Але тепер стін не було. Лише потік образів, що йшли без її згоди. 

Їй десять. Двері гримнули. Мати пішла, не озирнувшись. Цей звук не припинявся, лунав у вухах. Білий порошок. Різкий холод у жилах, що миттєво змінюється на спокій. Стає легше. Але лише на секунду, бо спогад змінюється. Краплі крові, відкриті очі батька, посмішка слонів на кахлі. Їй потрібно сховатись. Потрібно знайти кут, де її не дістануть.

Раптом вона вже не там. Вона на кухні. Тут все старе й пошарпане, але Майя занадто мала, щоб це розуміти. Мати розбиває яйця в миску. А самій Майї подобається викладати ягідки поверх глазурі. Хочеться залишитись в цьому спогаді, але їй не дають. Зміна кадра — і ось вона вже вдихає білу отруту, поки Роза дивиться на неї. Вона почуває посмішку на своєму обличчі. Біль відступає.

Вона намагається відштовхнути наступний спогад, але він вже тут. Перед нею Марк. Його чуб закриває пів обличчя, тягнеться до шраму вздовж правого ока. Він бере її за підборіддя, підтягує ближче. Йому подобається, коли вона не заплющує очі. Пальцем ковзає по вилиці. Грає. А вже наступної миті різко хапає її за волосся, тягне вниз. Майя намагається вдарити його, але руки слабкі. Без речовини вона слабка.

Її тіло важке, але Майя не зупиняється. Вона стискає клинок так сильно, що шкіра на пальцях розтягується. Кривава пляма на спині Ігоря. Вона не чує дихання, тільки калатання серця. Вона знову його вбила. А вона сама жива? Чи це теж спогад?

Майя не пам’ятала, як опинилась на даху. Вона просто була тут — ніби прокинулась посеред руху. З висоти світ завжди виглядав більш логічним: бетонні коробки й прямі лінії доріг. Люди ставали дрібними й непомітними. Мурахи, які бігали своїми доріжками, думаючи, що щось вирішують.

Вона сиділа на самому краю, підібгавши ноги, й дивилася туди, де місто розчинялося за межами Купола. Там була лише порожня вулиця, кілька кинутих машин і старий дуб, що затуляв частину шкільної будівлі. Жодних красивих краєвидів. Нічого вартого уваги. 

Цієї ночі пам’ять підкинула Марка. Новий рівень її персонального пекла розблоковано. Але нащо? Що з того, що вона згадала? Він знайшов її, коли вона ночувала на вокзалі. Притягнув до себе, наче покинуту собаку, і у свій викривленій манері намагався піклуватися.  Йому було років двадцять п’ять на вигляд, але Майя ніколи не запитувала напряму. Марк продавав наркоту, вона допомагала. Він не вдавав, що зі світом все добре. Навіть не намагався. Їй це подобалось. А потім він запропонував «трошки» спробувати, щоб не було так паршиво. І вона, звісно, не відмовила.

Тепер вона пам’ятала кожну деталь. Його вузькі очі, як він неприємно чавкав, коли їв, як називав її «діткою». Як притискав її до стіни, що перехоплювало дихання. Як від нього пахло тютюном, коли він закривав їй рота. Але найгірше було навіть не це. Найгірше — що вона дозволяла. Бо хотіла дозу. Бо вірила, що її місце саме там. У тому брудному притоні. Поруч із ним.

Майя подивилась вниз. Тут було не так уже й високо. Напевно, вона могла б стрибнути з даху й відбутися переломами... А може й ні? Це висота трьох поверхів, а з одного боку будинку є огорожа у вигляді паркану з гострими штирями. Якщо падати саме туди — цілком можливо, що цього буде достатньо.

Вона піднялась. Крок уперед. Плита. Край. Пальці ніг стирчать у повітрі. Розвела руки в сторони. Цікаво, як воно взагалі... Падати. Губи криво посміхнулися — і в ту ж мить чиїсь руки вхопили її за талію. Ривок назад — і вони разом важко гепнулись на бетон. Її потилиця боляче вдарилася об тверду поверхню. В очах на мить потемніло. 

— Чорт забирай! — вирвалося в обох водночас.

Микита лежав майже на ній, важко дихаючи. Його руки все ще стискали її куртку. Майя зреагувала на автопілоті: різко вивернулася, заїхавши йому передпліччям у груди, і відповзла на безпечну відстань. Їй знадобилося дві секунди, щоби повернути собі контроль над тілом. І ще одна, щоб знову почати дихати. Микита сів поруч, вдивляючись в її обличчя. Його карі очі були щільно звужені. Злість. Він дозволяв собі злитися на неї.

— Якого біса ти твориш?! — гаркнув він.

Майя потерла лікоть, який уже почав пульсувати тупим болем. Бетон залишив на шкірі рвану подряпину. Вона не відвела погляду. Дивилася на нього сухо, виклично, ховаючи тремтіння рук у кишені.

— Я просто стояла, ідіоте. Дивилася на краєвид, — голос вийшов хрипким, і це її розлютило.

— Тоді ти хвора! — він навіть не намагався стриматися. — Бо це було схоже на спробу самогубства.

Самогубство. Слово повісло в повітрі, знайоме і чуже водночас. Вона ненавиділа це слово. А ще — огидну жалість в його очах. 

— Я б цього не зробила, — холодно відповіла Майя.

Микита мовчав, чекаючи на продовження. Йому потрібні були пояснення, логіка, хоч щось, що вкладеться в його просту голову.

— Ти ж знаєш, що сталося з моїм батьком? — промовила Майя спокійно, наче це питання саме по собі вже було відповіддю.

Це був удар нижче пояса. Пряме влучання. Погляд Микити миттєво згас й він відвів очі. Вона перемогла. Використала труп батька як щит. В горлі став присмак нудоти.