Глава 31 — Богдан

Кожен вдих приносив на язик гіркий металевий присмак. Богдан не зупинився. Лише застібнув куртку під саме підборіддя. Навколо панував хаос, що вже встиг стати порядком. Асфальт розійшовся по швах й коріння підняло плити нерівними кутами. Між ними метушились жуки.

Він зайшов у будівлю з обваленим фасадом. Усередині пахло вологою землею та пліснявою. Під підошвами хрустіла не штукатурка, а дрібна біла пудра — усе, що залишилося від перегородок. У кутку валявся пластиковий ведмедик. Його колір вигорів до брудно-сірого, перетворюючи іграшку на безформний шматок пластмаси. Богдан переступив через нього, не затримавши погляду.

На кухні — розкидані пакети з крупами. Вміст висипався на підлогу і змішався з пліснявою. На столі лежав мобільний телефон — розпухлий від вологи, вкритий іржевими плямами. Краще не чіпати. 

У сусідній кімнаті повітря здавалося важчим. Серед уламків меблів біліли кістки. Судячи з форми черепа, що дивився в діряву стелю, колись це був пес. Ребра та хребці розсипалися, немов конструктор, який ніхто вже не збирав. Богдан розвернувся. Тут не було нічого корисного.

Над містом повільно спускався вечірній туман. Десь у заростях біля дороги ляснула гілка — можливо, птах чи інший дрібний звір. Богдан поправив наплічник і рушив далі. У повітрі було щось неприродне, але Богдан усе ще дихав. Його груди підіймались і опускались рівно. Можливо, через кілька років усе це вилізе йому боком — рак, мутації, згасання клітин. Якщо буде кому це діагностувати. Але поки — живий. Це вже більше, ніж дісталось іншим.

Він відійшов надто далеко від Купола, але інакше не міг. Йому потрібно було підтвердження. Дім. Хрущовка на п’ятому поверсі. Вузький коридор, низька стеля, кухня з плиткою кольору хакі — так малювала пам'ять.

Сходи на останній поверх обвалилися, засипавши проліт цеглою. Богдану довелося пролізати крізь діру в стіні сусіднього під'їзду. Двері у квартиру №31 трималися на одній петлі. Всередині пахло старим грибком. Стеля в кімнаті провалилася, утворивши намет з уламків і ґипсокартону. Посеред цього безладу стояв дитячий столик, весь вкритий зеленим нальотом плісняви. Цього столика тут не повинно бути. Він не пам'ятав його.

Він почав обшукувати кімнати. Жодних фотографій, одягу чи книг. Під руїнами шафи знайшлося лише взуття — згніле, воно буквально зрослося з бетонною підлогою. Це був чужий, мертвий простір, що не мав нічого спільного з картинками в його голові.

Богдан заплющив очі, намагаючись витягнути з пам'яті бодай щось, крім сухих фактів. Відчув звичний тиск у грудях. Мама. Її голос. Її руки. Пам'ять видавала картинки, але ніби з чужого життя. Вона любила його — точно знав. А він? Любив її? Він пам’ятав це почуття, але не міг його відтворити.

Дівчина на ім'я Катя. Ім'я було, а обличчя — ні. Вона була гарною, це він пам'ятав. Але якого кольору були її очі? Зелені? Карі? Блакитні? Чим довше він намагався пригадати, тим більше варіантів пропонував мозок, і тим менш реальною вона ставала. 

Він притулився чолом до холодної стіни там, де колись нібито висіло сімейне фото. Мав би плакати. Навіть змусив себе кілька разів глибоко вдихнути, намагаючись викликати хоч якийсь спазм в горлі, хоч вологий туман перед очима. Очі залишалися сухими. Дихання — рівним. Він відштовхнувся від стіни і пішов геть. Треба було повертатися.

Тиша рвонула. Десь за спиною впала внутрішня стіна. Тіло зреагувало миттєво — пригнувся, кинувся вперед в темний куток зруйнованої аптеки. Світло ліхтарика вихопило з пітьми скелет меблів, засипаний битим склом і шаром гнилої трухи, що колись була картонними упаковками. Вивернув рюкзак. Бруднувата вода, пачка сухарів, перетворена на гніздо молі, і іржава банка з незрозумілою жижою. Їсти не хотілося. 

Пістолет висковзнув із бічної кишені та з дзвінким лясканням впав на кахель. Богдан підняв його. Він знайшов зброю кілька днів тому, у шухляді нічного столика в чужій квартирі. Блакитнуватий метал вкривали крихкі плями іржі. Жодного уявлення, як ним користуватися. У фільмах все виглядало просто: прицілився, натиснув. Але зараз його палець не знав, де зупинитися на вигнутому спуску. Він відвів палець убік, подалі від гачка. Не вистачало ще прострелити собі ногу. 

Пішов глибше, сподіваючись знайти ліки. Але більшість упаковок розпухли від вологості, перетворившись на липку масу. Плямиста пліснява пожирала картон. Знайшов коробку з ампулами — скло було мутним, а всередині колись прозорої рідини плавали білі хлоп'я, наче в брудному снігу. Богдан все одно поклав її в рюкзак. Хай інші бачать, що він їм не бреше. Світ вже не той. 

Раптом його погляд зачепився за маленький, міцний пластиковий флакон, затягнутий у суху ганчірку. Той лежав у верхній шафці, у темряві. Богдан розгорнув його. Флакон був щільним, з важкою кришкою, що закривалася із клацанням. Всередині лежали якісь білі пигулки. На етикетці, що частково полиняла, можна було розібрати лише «...циклін». Назва нічого йому не говорила. Але таблетки були сухі. Це вже було більше, ніж усе інше. 

Ліхтарик блимнув і згас. Богдан тихо вилаявся. Ступаючи навпомацки, ковзаючи по уламках скла, він вибрався назовні. Повітря було затхлим, із запахом попелу й цвілі. Десь удалині в небо підіймався дим. Він подумав про пожежу, а потім — про все халепи, в які потрапив за останній тиждень.

Можна навіть сказати, що йому щастило. Під час пошуків дому наступив на ділянку підлоги, яка давно прогнила під шаром сміття. Дерево тріснуло, він провалився, і нога мертвим якорем застрягла між іржавими трубами. Спроба вирватися назовні зрушила з місця балку, що підпирала стіну. З гуркотом, що оглушив його на кілька секунд, на нього звалилися цегла та уламки штукатурки. Осколок арматури зірвав рукав і глибоко порізав плече, а шматок бетону придавив руку. Але він вибрався. Видер ногу з розірваного кросівка, розгріб уламки здоровою рукою. Рана була глибока. Він це бачив. Але тіло реагувало дивною байдужістю.