Глава 29 — Микита

Рита не була його другом. Він бачив таких — імпульсивних, непередбачуваних. Не з тих, кому можна довірити спину. Але те, що вона зробила, не мало нічого спільного з її звичною драмою.

Він увірвався в кімнату по крику Андрія. Картина склалася за секунду: табурет, перекинута петля, двоє хлопців, що ледве утримували її тіло, щоб мотузка не затягнулася остаточно.  Микита не думав. Поставив табурет, стрибнув, вхопив мотузку. Пальці знайшли вузол самі — ті ж рухи, що й коли в’язав інших. Тільки зараз вони були швидшими, різкими. Він не відчув удару коліна об шафу, тільки напругу в м’язах плечей. Мотузка розв’язувалася туго, з присвистом.

Коли петля розпустилась, Рита важко впала на підлогу. Знесилена, бліда. Вона задихалася, хапаючи повітря, на її шиї лишився яскраво-червоний слід. Стискала светр Андрія, ніби це був єдиний якір.

— Пробач... — її голос був хрипким, зірваним. — Пробач...

Микита не став стояти над ними. Він вийшов у коридор і вперся долонями в підвіконня. Плечі гуділи від напруги. Глибокий вдих. Повільний видих. Він розтер зап’ястя, де мотузка залишила палючу смугу, і кілька разів розім’яв пальці. Позаду промайнула Роза — занадто швидко й зосереджено. 

Він перехопив її на кухні. Вона гарячково закидала в торбу банки з консервами та хліб. Микита мовчки стиснув її зап’ястя. Не сильно, але так, щоб вона зупинилася.

— Ти що, з глузду з’їхав?! — вона різко обернулася, спробувала вирватися. — Відпусти, ти мені руку вивернеш!

Він не відпустив. Дивився на неї, на кожну мікро-емоцію. Злість. Страх. І ще щось — упевненість. Не та егоїстична, коли вона фарбувала нігті, а інша. Впевненість у своїй правоті.

— Так поводяться з крадіями, — сказав він рівним тоном, без осуду. Констатація факту.

— Він може бути нам корисний! — вона вирвала руку, але не пішла, стояла напроти, дихаючи часто. — Може дістати їжу, ліки... Нам просто треба з ним домовитися. Почати співпрацювати.

— Домовитися з тим, хто не говорить? Він нічого не розповів. Ні про сім'ю, ні про себе. 

— Бо ви не питаєте, — голос Рози зірвався. — Ви допитуєте! 

Микита промовчав. Він подумав про те, чи захотів би сам відкриватися людям, які з першої секунди дивляться на тебе як на ворога. І все ж... Богдан вибрав її. Дівчину, яка донедавна переймалася лише кольором свого лаку.

Він глянув у вікно на Богдана. Той сидів у своїй звичній позі, нерухомо, наче кам'яна скульптура. Не тікав, не нападав. Просто був. Очікування не давало результатів: прибульці не з'являлися, а Богдан нікуди не зникав. Він був єдиною зачіпкою в цьому застиглому світі.

— Чому ти йому віриш? — запитав Микита, повертаючи погляд до Рози.

Вона на мить знітилася.

— Я не те щоб вірю. Я... бачу. Він не шкодить. Він просто чекає.

— Чекає чого?

— Нас.

Микита закинув голову, розглядаючи тріщини на стелі. Він прораховував ризики. Довіри до Богдана не було ні на грам, але він розумів: не можна покладатися лише на власну упертість. Можна було продовжити нічого не робити і чекати. Богдан міг перелізти через паркан будь-якої миті, і тоді вони втратили б навіть ту хитку перевагу, яку мали зараз. А можна спробувати щось вигадати.

— Добре, — сказав він, і це слово далося йому важко, наче визнання поразки. — Пішли домовлятися.

Він не чекав її, розвернувся до виходу.  Йшов, не пришвидшуючись. П'ятнадцять кроків... десять... Богдан не ворушився. Сидів під деревом, ноги витягнуті вперед, руки на колінах. П'ять кроків. Голова Богдана різко піднялась. Наче внутрішній датчик зафіксував загрозу на чітко заданій відстані. І цей погляд... Зажди такий спокійний. Микита не бачив в ньому того, хто пережив кінець світу. 

— Я знову зробив щось не так? — Богдан насмішкувато підняв брову.

— Хочеш і надалі нормально харчуватися? — Микита не підвищував тону. Він злегка нахилив голову, ніби мова йшла про якусь побутову дрібницю.

Богдан примружився.

— Це пропозиція чи шантаж?

— Це обмін.

Кілька секунд Богдан мовчав. Потім коротко кивнув.

— Добре. Що вам треба?

— Ліки. Антибіотики. Знеболювальне. Будь-що, що знайдеш. 

Зліва хруснула гілка. Антон вигулькнув з-під навісу, як завжди, опинившись поруч у самий недоречний момент.

— Цього мало, — втрутився він, стаючи майже впритул до хвіртки. — Дістань усе: цигарки, алкоголь... Якщо трапиться зброя — бери.

Микита ледь стримався, щоб не гаркнути на Антона. Рита тільки-но ледь не повісилась. Дати зброю людям, які марять наяву і кидаються в петлю — це не самозахист. Це масове самогубство. Але при Богдані він не міг цього сказати. Микита спробував глянути на Антона, але той навіть не дивився в його бік.

Богдан пирхнув собі під ніс.

— Ви кумедні.

Він різко вдарив долонею по хвіртці. Метал скреготнув так, що Роза позаду здригнулася.

— Ви хочете, щоб я шукав вам цигарки? Ви взагалі розумієте, що там ззовні?

Микита дивився на нього мовчки. Він не відчував ні співчуття, ні злості. Просто дивився.

— Ні, — відповів чесно. — Не розуміємо. Але ти ж якось вивжив. Покажи, як. Докажи, що тобі можна довіряти. 

Він зробив крок назад. Потім ще один. Очей із Богдана не зводив. Ще крок. Тільки коли між ними стало кілька метрів, розвернувся боком і рушив до будинку, залишаючи Богдана в полі зору. Уже біля сходів дозволив собі повернутися спиною.

Роза наздогнала його біля порогу.

— Серйозно? — прошипіла вона. — Ти що, тепер його начальник?

Микита промовчав.

— Він узагалі-то єдиний, хто може нам допомогти, — не здавалась Роза. 

— Саме тому я і попросив.

— Попросив? — вона скривилася. — Це ти називаєш «попросив»?

Роза нервово заправила волосся за вухо.

— Якщо він образиться й просто піде? Що тоді?

— Значить, і без цього не збирався допомагати.

Роза фиркнула.

— Господи, який же ти дерев'яний.