Глава 28 — Андрій

Дощ тарабанив по склу автомобіля. 
Хтось грюкнув дверима. 
Зелене обличчя вдивлялося в нього, і кімнату залило біле світло.
Хтось помер. Його мама? Інга? Ігор?
Він був на похороні. 
Знову пил. Попіл? Віскі майже не залишилось.
Хтось помер.

Андрій зачинив двері ванної й уперся спиною в холодну плитку. Кахель обпікав крізь сорочку, але це допомагало не виключитися остаточно. Дихання збилося, груди ходили ходором, ніби всередині застряг шматок іржавого заліза, що не давав легеням розкритися. Він повільно сповз на підлогу, вчепившись нігтями в край чавунної ванни. Його вивернуло. Судома стиснула горло, і він закашлявся, випльовуючи на білу емаль густу, занадто темну кров. 

Андрій стиснув руки в кулаки, змусив себе підвестися. Ноги були ватяні, спина — ніби після побоїща. Але він все одно, хитаючись, повернувся до кімнати. Рита все ще лежала на боці, не рухаючись. Він не знав, чи вона спить, і на мить зупинився, вдивляючись у її спину, яка майже нерухомо здіймалась і опускалась під диханням. Від ліжка йшов важкий, кислий запах немитого тіла й застояного поту, що вже в’ївся в матрац. Андрія знудило б знову, якби було чим.

— Вставай. Так більше не може продовжуватися.

Він схопив її за плечі й силоміць посадив. Рита була млявою, як ганчір’яна лялька, голова безвільно мотнулася вбік. Коли він стиснув її руку, пальці відчули дивну легкість — наче в неї всередині не було кісток, лише повітря. Жодного спротиву. Жодної волі.

— Рито, — прошепотів він, притиснувшись губами до її скроні. Шкіра була сухою і гарячою. — Прошу тебе. Ну ж бо.

Вона не відповіла. Навіть не глянула. Тільки інстинктивно повернула голову, прикриваючи праве око. 

— Хоч раз, — його голос зламався. Він це почув і зненавидів. — Хоча б раз, припини бути чортовою егоїсткою і встань з цього ліжка! Чуєш мене?

Вона лише глибше втягнулася в себе, її плечі згорбились. Андрій встав і одразу вчепився в одвірок. Йому треба було вийти. Терміново. Якщо він залишиться тут ще на хвилину, то або розплачеться як дитина, або просто розсиплеться на шматки прямо на цьому килимі.

Двері грюкнули, відрізавши його від Рити, але не від голосів. Вони вдерлися до нього одразу, навіть раніше, ніж увійшов у вітальню. Там все ще обговорювали Богдана. У центрі розмови була Роза — вона розсипалася подробицями, наче цей пацан сповідався їй під парканом. Пожежі, вибухи, якісь руїни за Куполом... Вона говорила й говорила...

— А що з радіацією? — запитав Олег. — Реактори мали б вийти з ладу через місяць без обслуговування. Як він вижив?

— Та він бреше! — вибухнув Антон. Він взагалі не вмів розмовляти тихіше, ніж сирена. — Це ж очевидно! Клята пастка, щоб ми розм’якли й впустили його.

Голоси злилися в єдиний гул, що розривав голову. Андрій стояв нерухомо, дивлячись у підлогу. Від кожного слова у скронях боліло, а тіло знову стискало зсередини. У горлі защеміло і він закашлявся, відчуваючи вже знайомий металевий присмак. Провів тильним боком руки по губах і побачив, як на пальцях блищить тонка червона смужка. Всі продовжували кричати. Слова Антона звучали особливо голосно, але Андрій уже не розрізняв зміст. Швидко витер руку об темні штани, і вийшов на вулицю. Йому не потрібні були їхні теорії. Йому потрібна була тиша, поки його власні нутрощі не вирішили вийти назовні.

Андрій помітив Любу одразу. Вона сиділа на ґанку, згорбившись, наче намагалася стати меншою за власну тінь. Вітер розпатлав її руде волосся, закидав пасма на обличчя, але вона навіть не відсувала їх. Дивилася в одну точку десь там, за межею Купола.

Він сів поряд. Вона не відійшла. Виглядала трохи краще, ніж раніше. Коли Ігор тільки загинув, Люба нагадувала тінь. Тепер вона була просто зламаною. Як і всі вони, як і цей будинок. Погляд мимоволі сповз нижче — туди, де під тонкою тканиною вже чітко вгадувався живіт. Андрію стало гидко від власної цікавості. Не його справа. Але думка випливла сама собою, липка і холодна: чи зможе вона хоча б торкнутися цієї дитини? Коли розуміє, що заради неї, можливо, загинуло все людство. Коли приймає той факт, що ця дитина може бути не зовсім... людською.

У горлі знову став металевий ком. Андрій ковтнув, але смак крові нікуди не подівся. Він втупився в маленький хрестик на шиї Люби. Той хитався, поки вона нервово перебирала ланцюжок пальцями.

— Ти все ще віриш? — запитав він, просто щоб перебити гул у вухах.

Люба повільно кивнула.

— Молитви допомагають. Заспокоюють думки.

Андрій ніколи не вірив у Бога. Віра вимагала чистоти, а в нього її не було. Люба, мабуть, потрапить до Раю. А він? Його душа просто згасне. Цікаво, де опиниться душа Рити?

Навряд чи відповідь існувала. Шукати її точно не збирався. Але зараз, коли всередині все гуло, він згадав їхню однокласницю Вероніку. Та завжди несла якусь маячню про тета-хвилі, чакри, очищення думок. Діставала свої карти таро, бурмотіла щось про ретроградний Меркурій, а ще розповідала, як під час медитації можна ніби «вимкнути голову». Він тоді думав, що в неї їде дах. Але якщо Любі це допомагає не з’їхати з глузду... Може, і йому варто спробувати?

— Я не знаю жодної молитви, — кинув він, дивлячись на власні руки. Вони здавалися надто білими в сутінках. — Навчиш?

Люба обернулась. Не здивувалась. Просто кивнула.